Выбрать главу

Незважаючи на свій немалий вже криміналістичний досвід, капітанові Попенку здалося, що він уперше в житті бачить, щоб так блискавично змінювався стан людини, її настрій, вираз її обличчя. Може, тому, що капітан не мав досі ще справ з людьми мистецтва.

Іван Романович Сокирко, який щойно широко і весело усміхався, раптом зблід, очі погасли, куточки губ опустилися вниз. Капітанові здалося, що він зараз зомліє.

— Що з вами?

— П… пробачте, — Сокирко витер долонею холодний піт з чола. — Щось раптом занудило. Це в мене буває. Особливо після перевтоми. Останні місяці було дуже багато концертів…

— Випийте! — наливаючи у склянку воду, Анатолій Петрович подумав: «Мабуть, справа таки дуже серйозна, раз на саме слово „Вороний“ він так реагує. Недарма.

Треба буде поговорити з ним відверто про злочинність, про рекет, викликати довіру. Може, він щось скаже… Але згодом, не зараз…»

Розділ VIII

Чого приходив капітан Пилипей? «Голі» очі.

Поява капітана теплохода у їхній каюті була така несподівана, що не лише хлопці, а й Анатолій Петрович і Григорій Тарасович здивовано перезирнулися.

Спершу пролунав негучний, але енергійний стукіт у двері, і коли Анатолій Петрович гукнув: «Будь ласка!» — двері розчинилися і, пригнувши голову, до каюти зайшов капітан.

— Дозвольте? Добрий день!.. Капітан теплохода Пилипей Семен Іванович. — Він приклав руку до козирка.

— Добрий день!

— Здрастуйте! Дуже приємно, — майже в один голос привіталися Анатолій Петрович і Григорій Тарасович. Хлопці теж закивали, вітаючись.

— Сідайте, будь ласка, — сказав Попенко.

Капітан присів, ледь-ледь усміхнувся:

— Мені доповіли, що ви підсіли до нас у Каневі. Раніше не було часу, а оце зайшов спитати, чи все гаразд. Скарг, претензій немає?

— Ні-ні, що ви? — поспішив сказати Григорій Тарасович. — Прекрасний теплохід. Чудове обслуговування.

— І годують добре, — додав Попенко.

— Дуже смачно, — наважився втрутитися Вітасик.

— Особливо третє, — докинув і собі Женя.

— Що ж, тоді порядок, — усміхнувся капітан, обвів пильним поглядом усіх чотирьох і підвівся.

Вже стоячи у дверях, він обернувся:

— Тільки стрибати з теплохода у воду не треба. Будь ласка!.. До побачення!

І, не чекаючи відповіді, вийшов і зачинив за собою двері.

— От бачиш! — гостро глянув на Вітасика Григорій Тарасович.

Хлопці розгублено кліпали очима.

— Невже він сам помітив? — сказав Женя.

Вітасик винувато мовчав.

— Хороший капітан мусить знати все, що робиться в нього на кораблі, — сказав Григорій Тарасович.

— Мені здалося, що він приходив не лише для того, щоб сказати про стрибки з теплохода, — роздумливо промовив Попенко, промовив і тут же усміхнувся й махнув рукою:

— А втім, це вже я, мабуть, передаю куті меду. Вас закликаю до розсудливості, а сам… Ходімо вечеряти.

Після вечері Григорій Тарасович з Женею і Вітасиком пішли у каюту. За столом хлопці вже одверто клювали носами. Давалася взнаки майже безсонна ніч. Треба було їх вкладати.

А капітан Попенко піднявся на верхню палубу.

Вечір на туристському теплоході — завжди свято. Грає музика, працює бар. Чоловіки стрункіші, ніж удень, і голови відкидають назад гордовитіше. Жінки у вечірньому вбранні, підмальовані, збуджені, сміються голосніше, ніж удень, і такі красуні всі, і очима тільки — стрель, стрель, стрель!..

Серед отих блискавичних жіночих поглядів капітана Попенка раптом різонув чийсь пильний гострий погляд. З професійною інтуїцією капітан відчув тривогу. Глянув і побачив, що худорлявий засмаглий чоловік у білому елегантному костюмі, що стоїть біля бару, дивиться на нього. Погляди їхні зустрілися, і капітан ледь втримався, щоб не кивнути, не привітатися. На нього дивилися знайомі очі. Так дивляться тільки на того, кого знають. І разом з тим капітан не міг згадати, де він бачив цього худорлявого, засмаглого красеня з відкритим нахабним поглядом. Той перший одвів очі і одвернувся, наче спохопився. І пожалкував, що впізнав. Швидко перехилив келих, який стояв перед ним на стійці бару, і не озираючись пішов. Бармен провів його здивованим поглядом.

Думка про «знайомого незнайомця» не полишала капітана Попенка цілий вечір. Він нічого не сказав ні Григорію Тарасовичу, ні тим більше хлопцям, але весь час напружував пам'ять, згадуючи. Проте марно. Пам'ять не завжди вчасно видає інформацію.