— Мені теж здалося. Дякую тобі, Васю.
Вони ще трохи поговорили про колишніх однокурсників — хто, де, як, про останні службові новини. І попрощалися.
А через кілька хвилин Анатолій Петрович уже телефонував Горбатюку.
— Ну як?
— Після тієї справи Григораш мав ще дві судимості. Півроку як знову на свободі. Де зараз — невідомо…
— Він правду тоді казав — більше, як три роки, він не сидить. Як це йому вдається?
— На жаль, наша правова система ще небездоганна, особливо щодо рецидивістів. А в них колосальні зв'язки.
— До речі, в списках пасажирів його нема.
— О-о! Це вже не жарти. Коли вони беруть фальшиву ксиву — справа серйозна. Будь обережний, Толю.
— Мені Вася Гончаренко пропонував допомогу. Я відмовився.
— Я вже шкодую, що втравив тебе у цю справу. Чесно. Слухай… — Горбатюк на хвилину замовк. — Завтра субота… Може, я…
— Не вигадуй! — перебив його Попенко. — Поки що все — суцільні домисли і гра уяви. От ми були певні, що на кораблі буде Ципа. А його нема. Я обнишпорив весь пароплав. Хлопці, теж. Прокол.
— Може… Ну добре, побачимо… Я нічого певного сказати не можу, бо справа, яку зараз веду, ще не закінчена, робота є робота, і, ти ж знаєш… Пильнуй тільки, Толю. Будь розсудливим.
— Я-то розсудливий. Це ти у гарячому купаний…
— Ну, добре, не будемо… Дзвони. Тримай мене в курсі весь час…
Через півгодини капітан Попенко, стоячи в глибині кают-компанії, щоб не привертати до себе уваги, уважно спостерігав через вікно за пасажирами, що після екскурсії піднімалися по трапу на борт «Квітки-Основ'яненка».
Григораша серед них не було.
Розділ X
Вони стояли біля поручнів палуби — двоє молодих хлопців і дві дівчини, одна білява, друга чорнява. Чорнява була з довгим розпатланим волоссям, з великими золотими кружалами — сережками і темно-синіми підводами під очима. Білява була коротко стрижена, під хлопця, тільки нагорі волосся безладно стирчало у різні боки довгими цмоузами. Власне білявими, білими були тільки оці цмоузи вгорі, а внизу волосся було темно-брунатне. У лівому вусі в білявої була довгастенька сережка, а в правому аж три сережки — одна біла металева крапелька у мочці і дві металеві нашльопки збоку і нагорі вуха.
Женя й Вітасик вперше бачили такі прикраси.
Усі четверо палили довгі сигарети й голосно реготали.
Один з хлопців, чорнявий, в окулярах, щось, захлинаючись, розказував і першим починав реготати, вищирившись, оголюючи майже всі свої конячі зуби і витягаючи вперед голову, так що на шиї напружувалися жили — от-от лопнуть. Причому голова його трусилася од реготу і окуляри підскакували на носі. Другий хлопець — рудий, з довгим жіночим волоссям, регочучи, закидав голову назад і вигукував весь час одну й ту саму коротку брутальну лайку.
Хлопці чогось вирішили, що це якась рок-група. Жені навіть здавалося, що він бачив їх по телевізору. Хоча хто його зна — їх так багато, тих груп, і такі вони однаково визивні.
Якась старенька, схожа на вчительку, проходячи повз «групу», докірливо мовила:
— Посоромилися б! Дівчата, а смалите, як…
— Іди-іди, ровесниця Жовтня! — сказала білява.
— Поки у воду не полетіла! — докинула чорнява. А рудий вигукнув ту саму коротку брутальну лайку.
І всі четверо знову оглушливо зареготали, дивлячись, як поспішливо, не озираючись, подріботіла од них старенька.
Але й самі раптом зрушили і, все ще регочучи, швидко пішли у протилежний від старенької бік — наче злякалися когось.
— Сім пар нечистих! Ноїв ковчег! — почули хлопці ззаду знайомий голос. Обернулися й побачили Вороного, що роздратовано дивився услід «групі». Таки, мабуть, це він їх сполошив.
— А ви чого тут?.. Знайшли на кого дивитися! — важким поглядом глянув на хлопців Вороний і пішов геть. Він був високий і грузний, а ходив нечутно, як кицька, — хлопці й не встежили, як він з'явився.
Через кілька хвилин Женя й Вітасик знову зустріли юнаків з «групи», — вже на верхній палубі.
— А чувихи класні, — сказав рудий. — Твоя мені навіть більше подобається.
— Можем махонутися. — І чорнявий знову зареготав, вищирившись і напружуючи на шиї жили.
— Та ні, хай уже буде так, як він сказав, — махнув рукою рудий.
— А де він їх, цікаво, доп'яв?
— Він що хочеш тобі дістане.
— Таким, як він, ми з тобою не станемо ніколи, — чорнявий зітхнув.
Рудий щось відповів, але хлопці вже не чули, пройшли мимо. Зупинятися і одверто підслуховувати було ризиковано.
У каюті Вітасик спитав батька: