Минули ці п'ять років. Мені вже заслуженого дали, уже й за кордоном гастролюю, по радіо, по телебаченню виступаю часто. Одне слово — усміхається фортуна. Що ще треба? І раптом… Дайте води, будь ласка.
— Будь ласка!.. Перепочиньте трохи, заспокойтесь.
Розділ XVIII
— Так от… Раптом увечері до мене додому приходить Григораш. Три місяці тому. Без попередження, без дзвінка. Як сніг на голову. Одчиняю двері. Стоїть на порозі. Усміхається.
— Не пізнаєш?
Я його одразу впізнав. Хоч двадцять п'ять років не бачив. З того самого дня. Заціпенів — що йому треба?
А він безцеремонно заходить у квартиру. Обводить її пильним оком, усміхається нахабно:
— А ти, шмакодяв, не бідуєш. Ти в порядку. Та не дрейф, я не грабувати тебе прийшов.
Дивлюсь я на нього, і старий дитячий трепет перед ним охоплює мене.
Слова сказати не можу.
Сідає він, ногу на ногу, закурює, дивиться примружено, глузливо:
— А я тебе у тюрмі бачив… По телевізору. Карузо! Карррузо! — повторив розкотисто: — Але — компліменти потім. Спершу справа. Так от. Мені ваша допомога потрібна, шмакодяви. Твоя й капітана Пилипея. З ним я вже говорив.
Я нарешті подав голос:
— Що таке?
— Зараз розкажу. Тільки попереджаю. Справа серйозна. І люди в ній задіяні поважні. І тут, і за бугром. Хочеш ти, не хочеш, доведеться робити. Просто іншого кадра у мене зараз немає. Я так і сказав: «Карузо зробить». А раз я сказав, ти ж знаєш… — Він струсив попіл сигарети мені на плече.
Так, як і в дитинстві, він не питав згоди, він сам вирішив. І все.
— Що тобі треба? — ледь чутно прохарамаркав я.
— Нічого особливого. Треба, щоб ти поїхав за кордон і там передав дещо одному дяді. Фільм «Діамантова рука» бачив? От-от. Свою долю одержиш. Доля солідна.
Я похолов.
— Але… як же я поїду за кордон? Коли?
— Через три місяці. Є круїз по країнах Європи. Завтра ж почнеш оформляти путівку. У профспілці працівників культури вже домовлено. А до Одеси доїдеш з Пилипеєм. На теплоході я тобі передам усе, що треба. Отак! — Він підвівся, ще раз струсив попіл від сигарети, тепер уже на інше плече. Пішов до дверей, у дверях обернувся й сказав:
— Якщо ти мене закладеш, тебе заріжуть, Карузо. Просто — для інформації. Щоб ти не сумнівався. Буде жаль, ти непогано співаєш.
Він вийшов, навіть не попрощавшись. Я не спав усю ніч. Вранці побіг до Пилипея. Він був дома.
— Боюсь, що доведеться робити, — похмуро сказав мені Пилипей. — Навіть газети визнають, що організована злочинність — страшна річ. А тут ще й міжнародна мафія підпряглася. Коли нас з тобою поріжуть на шматки і одправлять малою швидкістю у різні кінці Радянського Союзу, міліція тільки поспівчуває, та й годі. Я ще хочу пожити.
Ви, звичайно, засуджуєте нас. Та й я б на вашому місці засуджував. Але ми просто боялися. Страшенно боялися за своє життя. І мали всі підстави.
Взагалі я не знаю, як би розгорталися події, якби не Ципа… Він з'явився раптом у філармонії, перед моїм концертом. Зайшов і сказав: «Здоров, Сокирко! Привіт тобі від Вороного!» У тій самій сорочечці, такий самий дванадцятирічний, як тоді. Це було неймовірно. Це був жах. І головне — як він на мене дивився, яким тоном він це сказав: «Привіт тобі від Вороного!» І в погляді, і в словах, і в інтонації був глибокий докір — що ж ти, мовляв, робиш, я ж усе знаю… Я не витримав і втратив свідомість. Від потрясіння. І я ж не міг нічого сказати. Нікому. Не міг пояснити. Це ж треба було розказувати все. Все! І про Григораша. І про діаманти. Накликати собі смерть…
Я ще сподівався, що це в мене галюцинації від перевтоми, від нервового напруження. Але на другий день, на теплоході, коли я сказав про це Пилипею, він розказав мені про свій випадок: про несподівану появу Ципи на кормі, про ті ж самі слова, про те, як він упав за борт… Сумнівів не лишалося. Це було насправді.
Нас охопив панічний страх.
Що ж це таке? Як же це можливо?
І тут я згадав…
Колись я їхав в електричці, і позад мене хтось розповідав якусь дивну страшну історію. Про маленького хлопчика, якого колись убили. А через багато років до сусідів прийшов хлопчик із шрамом на скроні і почав доводити, що він і є той убитий. І так точно описував все, як було, і що де стояло, ніколи не бувши в хаті, одразу зорієнтувався і показав, де стояли меблі, яких уже не було, — аж волосся в сусідів ворушилося на голові од жаху…