3. У березні 1976 року Адріан Сайдон, аргентинець, двадцяти чотирьох років, службовець, наречений моєї дочки, був убитий на одній із вулиць Буенос-Айреса поліцаями, які повідомили про це його батька. Його тіло не віддали батькові, доктору Абрагаму Сайдону, оскільки йшлося про військову таємницю.
4. Сант’яго Бруштейн, аргентинець, народжений 25 грудня 1918 року, батько моєї вбитої дочки, про яку згадувалося в пункті один, професор-біохімік, лабораторія в місті Морон.
Суть події: 11 червня 1976 року о 12 годині дня до його помешкання по вулиці Лавальє, 730, шостий поверх, квартира 9, увійшло кілька військових у цивільному. Мій чоловік, якого доглядала медсестра, був прикутий до ліжка після інфаркту, і, на думку лікарів, жити йому залишалося місяці три. Військові запитали його про мене й інших дітей, а тоді додали: «Як ця єврейська свиня насмілилася подавати позов за вбивство проти аргентинської армії?» Потім його змусили підвестися й заштовхали в автівку, не дозволивши прихопити навіть ліки.
За словами свідків, у його затриманні були задіяні близько двох десятків армійських і поліцейських машин. Про нього ми більше нічого не чули. З неофіційних джерел нам стало відомо, що він раптово помер, щойно його почали катувати.
— А я тут, за тисячі кілометрів, обговорюю з видавцем, на якому папері друкувати знімки скульптур, формат, обкладинку.
— Ти ба, любий, а я саме зараз пишу оповідання — і знаєш, про що? — про пси-хо-ло-гіч-ні проблеми дівчини в період статевого визрівання. Годі себе картати, досить із нас справжніх мордувань.
— Я знаю, Ноемі, знаю, чорт забирай. Але з нами завжди відбувається те саме, нам завжди доводиться визнавати, що все сталося в іншому місці, в інший час. Ми ніколи не були й не будемо там, де можливо…
(Я пригадала, що дівчинкою читала щось, здається в Огюстена Т’єррі [25], про якогось святого, котрий навернув до християнства Хлодвіга [26] та його народ, і коли він розповідав Хлодвігові про бичування та розпинання Ісуса, король підхопився зі свого трону й, стряснувши списом, вигукнув:
«Ох, якби ж то я з моїми франками був там» — диво нездійсненного бажання, той самий безсилий гнів, що його відчував скульптор, котрий знову поринув у читання.)
5. Патрісія Вілья, аргентинка, народжена в Буенос-Айресі в 1952 році, журналістка, працювала в агентстві Інтер Прес Сервіс, сестра моєї невістки.
Суть події: Вона та її наречений, Едуардо Суарес, також журналіст, були заарештовані у вересні 1976 року та відправлені до генерального управління федеральної поліції Буенос-Айреса. За тиждень після їхнього затримання її матір, яка зробила офіційний запит, сповістили, що, на жаль, сталася помилка. Їхні тіла не були повернуті рідним.
6. Ірене Моніка Бруштейн Бонапарте де Гінзберг, двадцяти двох років, художниця, одружена з Маріо Гінзбергом, виконробом, двадцяти чотирьох років.
Суть події: 11 березня 1977 року о 6 годині ранку до їхнього помешкання ввійшов з’єднаний загін військових і поліцаїв, які забрали подружжя, залишивши їхніх дітей, Вікторію, віком два роки й шість місяців, і Уго Роберто, віком рік і шість місяців, на порозі їхньої домівки. Ми негайно подали скаргу щодо habeas corpus [27], я — до консульства Аргентини в Мехіко, батько Маріо, мій сват, — у Буенос-Айресі. Я клопотала за свою дочку Ірене та за Маріо, викриваючи цей жахливий перебіг подій перед ООН, Організацією американських держав, Міжнародною амністією, Європейським парламентом, Червоним Хрестом тощо.
Але досі я не отримала інформацію щодо того, де їх утримують. Я щиро сподіваюся, що вони ще живі.
Як матір, позбавлена можливості повернутися до Аргентини через наведені вище факти переслідування нашої родини, і оскільки всі передбачені законом заходи вичерпані, я звертаюся до організацій і осіб, які обстоюють права людини з проханням ініціювати необхідні процедури з тим, щоб мені повернули мою дочку Ірене та її чоловіка Маріо і таким чином зберегли їхні життя та свободу. Підписано мною, Лаурою Беатріс Бонапарте Бруштейн. (газета «Ель Паїс», жовтень 1978 року, передруковано в «Денунсія», грудень 1978 року).
Скульптор повернув мені газетну вирізку, ми вже не мали сил говорити, бо обоє буквально падали з ніг від утоми; я відчула: він задоволений, що я погодилася написати коментар до його книжки, і щойно тепер я збагнула, що він до останньої миті сумнівався, бо про мене подейкують, нібито я дуже зайнята жінка, можливо, навіть егоїстка, в кожному разі письменниця цілком занурена в свої справи. Я запитала, чи є поблизу стоянка таксі, і вийшла на безлюдну, холодну й занадто широку, як на мене, паризьку вулицю. Вітер шмагонув мені в обличчя, змусивши підняти комір пальта, я чула глухий стукіт власних підборів, що розбуркав тишу, відбиваючи ритм, у якому втома та нав’язливі думки без кінця повторюють ту саму мелодію чи рядок із вірша, мені дали побачити лише відтяті руки моєї дочки, що зберігаються в якійсь посудині під номером 24, мені дали побачити лише відтяті руки моєї дочки, я спробувала відігнати цю хвилю, що наринула на мене, намагаючись дихати глибоко, подумки зосередившись на завтрашній роботі; не знати чому перейшла на інший бік вулиці, хоча в цьому не було жодної потреби, бо вулиця виходила на площу Шапель, де я сподівалася піймати таксі, тож було однаково, яким боком іти, я просто перейшла, не маючи навіть сил запитати себе, навіщо так учинила.