Танго повернення
Випадок-убивця стоїть на розі першої вулиці, На повернення час-ніж чатує.
Ти поволі щось переповідаєш, говориш про якісь речі, що існують у твоїй уяві, яку могли пробудити слова Флори та прочинені двері, чи крик дитини — і вже барокова жага розуму змушує тебе заповнити найменшу порожнечу, аж поки сплететься досконале павутиння, і тоді можна буде перейти до чогось нового. Але як тут не сказати самому собі, що вигадане павутиння, либонь, раз по раз, нитка за ниткою збігається з павутинням життя, хоча мовиться це радше через страх, бо якщо не вірити в це бодай трохи, неможливо протистояти павутинню, яке обплітає тебе ззовні. Отже, Флора поступово переповіла мені все це, коли ми почали жити разом — звісно, тоді вона вже не працювала в домі сеньйори Матильди (вона завжди називала її так, хоча тепер уже не було потреби в цьому вияві поштивості з боку до всього моторної служниці), і мені подобалося слухати її спомини про те, як вона приїхала з Ла-Ріохи [29] до столиці — смаглявочка з великими переляканими очима та маленькими грудьми, які зрештою придалися їй більше, ніж махання мітлою та гарне поводження. Мені подобається писати отак для себе, я маю купу списаних зошитів, віршів і навіть один роман, але найбільше полюбляю саме письменництво і, коли закінчую черговий опус, відчуваю знемогу, як після любощів, коли тебе бере сон, а назавтра вже інші речі стукають у вікно: писати — це наче прочиняти стулки, і нехай заходять, і так зошит за зошитом; я працюю в лікарні, мені байдуже, чи хтось читатиме те, що я пишу, — Флора або хтось іще; мені подобається, коли зошит дописано, бо це так, начеб усе вже надруковано, хоча я не маю на гадці це публікувати; щось стукає у вікно, і все починається спочатку, байдуже що — нова машина швидкої допомоги чи новий зошит. Отож, Флора переповіла мені безліч історій зі свого життя, навіть не здогадуючись, що потім я їх неквапно відтворював подумки перед сном, і деякі з них переходили до зошита, Еміліо та Матильда перейшли, бо не можна було допустити, щоб це обмежилося слізьми Флори й уривчастими спогадами; вона ніколи не розповідала мені про Еміліо та Матильду, не розплакавшись насамкінець, я давав їй спокій упродовж кількох днів, розпитував про щось інше, а тоді знову наводив на цю тему й починав витягувати з неї щось іще, і Флора квапилася вилити душу, мовби забувши геть усе, про що вже розповідала, починала спочатку, а я не переривав — вона часто пригадувала якісь нові подробиці, деталі припасовувалися до інших деталей, і в мене на очах стикувалися окремі фрагменти та здогади, розв’язувалися головоломки, над якими я бився безсонними ночами або сидячи перед своїм зошитом і посьорбуючи мате; нарешті настав день, коли я вже не міг відрізнити того, що розповідала мені Флора, від того, що ми з нею пододавали від себе, адже ми двоє, кожен по-своєму, як і кожна людина, прагнули довершеності, хотіли заповнити врешті-решт останню порожнину, щоб усяка деталь мала своє місце та колір, і лінія, що починалася від якоїсь ніжки, слова чи сходів, була окреслена до кінця.
Як людина поміркована, почну від самого початку, до того ж коли пишу, я уявляю те, про що пишу, притому уявляю дуже чітко, уявляю Еміліо Діаса того ранку, коли він прилетів із Мехіко до Есейси [30] та замешкав у готелі на вулиці Кангальйо, а потім упродовж двох чи трьох днів обходив бари та кав’ярні, зустрічався зі старими приятелями, оминаючи декого, але й не надто ховаючись, бо знав, що на той час за ним не водилося жодних гріхів. Здається, він неквапно блукав вулицею Вілья-дель-Парке, простував уздовж Мелінкуе та генерала Артігаса, шукав недорогий готель чи пансіон, без поспіху облаштовувався, посмоктуючи у своїй кімнаті мате, а вечорами відвідуючи якісь забігайлівки чи кінотеатри. Він не скидався на привида, хоча спілкувався небагато й з небагатьма; на ньому були черевики на каучукових підошвах, чорна куртка й теракотового кольору штани, він кидав на співрозмовника швидкий погляд і так само швидко відводив очі вбік, і господиня пансіону вважала цю його звичку ознакою потайливості; він не був привидом, однак навіть на відстані відчувалося, що самотність огортає його, немов потойбічна тиша, немов біла нашийна хустинка, немов сигаретний дим, що зрідка випускали ці тонкі губи.
Вперше Матильда побачила його — вперше цього разу — з вікна горішньої спальні. Флора пішла щось купити й прихопила з собою Карлітоса, щоб той не хникав від нудьги в годину сієсти; стояла січнева спека, і Матильда дихала повітрям біля вікна, водночас фарбуючи нігті в той колір, який полюбляв Херман, хоча Херман був у Катамарці та ще й узяв машину, і Матильду дратувало, що до центру чи до Бельграно доводиться діставатися пішки, вона вже звикла до відлучок Хермана, але сердилася, коли той забирав машину. Він обіцяв купити іншу машину, спеціально для неї, одразу після злиття компаній, проте вона нічого не тямила в бізнесі, хіба що розуміла, що компанії, либонь, іще не злилися; ввечері вона таки піде, мабуть, у кіно із Перлою, треба буде вибачитися, вони повечеряють десь у центрі, а от із гаражем тут провина Хермана, в Карлітоса на ногах якийсь висип, слід показати його педіатру — від самої думки про це робиться ще спекотніше, Карлітос влаштовує істерики, користуючись тим, що батька немає вдома і ніхто не дасть йому пари ляпасів, аби привести до тями; хлопець виробляє бозна-що і, коли Херман кудись іде, весь час її шантажує. Флора насилу вгамовує його пестощами та морозивом, до речі, після сеансу можна буде з Перлою поласувати морозивом. Вона побачила його під деревом — о цій порі вулиці безлюдні під подвійним покривом листя гілок, що переплітались у вишині; постать окреслювалася поруч зі стовбуром, лице Міло огортав сигаретний димок. Матильда відсахнулася, вдарившись спиною об бильце крісла, рукою, що пахла лаком, затиснула рот, щоб з нього не вихопився зойк, і притулилася до задньої стіни кімнати.