Це майже манія, Джезуальдо. Адже вони, поза сумнівом, його любили, бо виконання його часом майже неможливих мадригалів вимагало надзвичайних зусиль, спрямованих на вивчення текстів, аби в найкращий спосіб поєднати вірші та мелодію, як це в своїй похмурній геніальній манері зробив князь Венози. Кожен голос, кожен звук повинні були відшукати ту невловиму точку, з якої виникала сутність мадригалу, а не одну з численних механічних версій, що їх вони іноді прослуховували на платівках для порівняння, для розуміння, для того, щоб самим зробитися трохи Джезуальдо, князем-убивцею, владарем музики.
Тоді виникали суперечки, майже завжди між Роберто та Паолою, Лучо більш урівноважений, зате висловлювався хоч рідко, але їдко; кожен по-своєму відчував Джезуальдо, над силу погоджувався з чужою версією, нехай навіть вона майже не відрізнялася від власної. Роберто мав рацію, клон розсипався, і з кожним днем вони робилися більше самими собою, зі своїми розбіжностями й упертістю, врешті-решт Сандро зазвичай уривав дискусію, ніхто не оспорював його сприйняття Джезуальдо, хіба що Карен і зрідка Маріо, на репетиціях саме вони пропонували щось змінити й виявляли недоліки, Карен майже з ненавистю до Сандро (давнє нерозділене кохання, на думку Паоли), а Маріо зі своїми блискучими порівняннями, прикладами, музичними прецедентами. Наче висхідна модуляція, суперечки тривали годинами, поки нарешті справа не закінчувалася взаємними поступками та миттєвою згодою. Кожен мадригал Джезуальдо, який вони додавали до свого репертуару, був новою сутичкою, можливо, поверненням тієї ночі, коли князь видобув із піхов кинджал, дивлячись на голих сплячих коханців.
Лілі та Роберто слухають Сандро й Лучо, ті вправляються в мудруваннях після двох склянок віскі. Розмовляють про Бріттена [34] та Веберна [35], а потім, як зазвичай, про Венозу, мовляв, сьогодні особливий акцент слід робити на «O voi troppo felici» [36] (Сандро) чи нехай краще мелодія ллється з усією властивою Джезуальдо двозначністю (Лучо). Той — так, інший — ні, треба саме так, пінг-понг заради задоволення кидати камінці в чужий город, кілкі репліки. Ось побачиш на репетиції (Сандро), ще невідомо, чи репетиція буде вдалою (Лучо), хотів би я знати чому, а Лучо вже набридло, розкрив був рота, щоб сказати те, що могли б сказати Роберто й Лілі, якби Роберто, зглянувшись, не втрутився в розмову, урвавши Лучо на півслові, й не запропонував випити ще по одній, Лілі погодилася, інші, звісно, також, тільки побільше льоду.
Однак повертається одержимість, така собі cantus firmus [37], навколо якої обертається життя трупи. Сандро відчуває це перший, музика стає для них центром, а навколо неї — світло восьми життів, восьми виконавців, восьми малих планет навколо сонця Монтеверді [38], сонця Жоскена Депре [39], сонця Джезуальдо. І Франка теж потроху підноситься в дзвінкоголосе небо — її зелені очі уважно чекають миті вступу, ледь відчутних ритмічних сигналів — несамохіть перекручуючи, викривляючи монолітність клону, Роберто й Лілі водночас думають про це, а тим часом Лучо й Сандро, заспокоївшись, повертаються до проблеми «O voi, troppo felici», шукають шлях під кутом зору здорового глузду, якого ніколи не бракує після третьої за вечір склянки віскі.
37
Cantus firmus (лат.) — мелодія в одному з голосів (найчастіше в тенорі) поліфонічного багатоголосся.