Чому він убив її? Звичайна історія, каже Роберто Лілі, він застав її в обіймах іншого, наче в танго Ріверо [40], і не був би він ді Веноза, якби не проштрикнув їх кинджалом або не наказав це зробити своїм катам, а потім, ховаючись від помсти братів небіжчиці, не зачинився в своїх палацах, упродовж багатьох років плетучи вишукане павутиння мадригалів. Роберто й Лілі розважаються, вигадуючи драматичні та сексуальні версії, бо їм набридла проблема
«O voi, troppo felici», що є предметом глибокодумної дискусії на сусідньому дивані. Здається, Сандро зрозумів, що зараз скаже Лучо; якщо репетиції триватимуть і далі так, як це відбувається тепер, виконання буде щораз більш механічним, вони залишатимуться прикутими до партитури й тексту, Карло Джезуальдо бракуватиме любові та ревнощів, Карло Джезуальдо без кинджалу й помсти, зрештою, такий собі старанний мадригаліст, один із багатьох.
— Давай репетирувати з тобою, — запропонує Сандро наступного ранку. — Справді, буде краще, якщо відтепер диригуватимеш ти, Лучо.
— Не дурійте, — скаже Роберто.
— Авжеж, — підхопить Лілі.
— Давай репетирувати з тобою, а там побачимо, і якщо інші згодні ти керуватимеш.
— Ні, — озветься почервонілий Лучо, ненавидячи себе за те, що почервонів.
— Справа не в тому, щоб замінити диригента, — скаже Роберто.
— Звісно, — докине Лілі.
— Він зможе, — скаже Сандро, — він зможе, і так буде краще для всіх.
— У кожному разі не для мене, — заперечить Лучо. — Я не уявляю себе в цій ролі, розумієш. Як і кожен, маю свої думки, але знаю свої межі.
— Цей чилієць просто чудо, — скаже Роберто.
— Авжеж, — скаже Лілі.
— Самі вирішуйте, — скаже Сандро, — а я піду посплю.
— Ранок покаже, — підсумує Роберто.
— Авжеж, — скаже Лілі.
Він шукав його після концерту, не тому що все було погано, але знову далася взнаки ця судомність, що весь час загрожувала небезпекою, похибкою. Карен і Паола співають без натхнення, Лілі бліда, Франка майже не дивиться на нього, чоловіки якісь зосереджені й начеб відсутні водночас; у нього самого щось із голосом, диригував незворушно, але мірою того, як один по одному виконувалися номери програми, його охоплював дедалі сильніший страх, гондураська публіка в захваті, але цього замало, щоб позбутися гіркого присмаку в роті, через те він і шукав Лучо після концерту, і там, у готельному барі, в товаристві Карен, Маріо, Роберто й Лілі вони пили майже мовчки, перебиваючись заяложеними анекдотами, в очікуванні, коли їх зморить сон. Карен та Маріо пішли одразу, а Лучо, здавалося, не хотів залишити Лілі й Роберто, знехотя продовжував сидіти, мовчки попиваючи останню склянку. Зрештою, буде краще, якщо ми повернемося до вчорашньої розмови, проказав Сандро, наче пірнув у воду, я шукав тебе, щоб повторити те, що вже говорив. Ага, озвався Лучо, а я відповім тобі те, що вже відповів. Роберто й Лілі знову приходять на допомогу, є різні варіанти, друже, навіщо наполягати на Лучо. Як хочете, мені однаково, каже Сандро, одним духом вихиливши віскі, побалакайте між собою, а коли визначитеся, скажете. Я голосую за Лучо. А я за Маріо, говорить Лучо. Не про голосування йдеться, чорт забирай (Роберто злоститься, Лілі його підтримує). Гаразд, ми маємо час, наступний концерт у Буенос-Айресі за два тижні. Я відлучуся до Ла-Ріохи, провідаю стареньку (Роберто), а мені треба купити сумку (Лілі). Ти шукаєш мене, щоб це сказати, говорить Лучо, гаразд, однак існує дещо, що потребує пояснень, кожен із нас має свою думку, ти, звісно, теж, і настав час їх викласти. В кожному разі не сьогодні, відрубав Роберто (Лілі: авжеж, мене змагає сон, а Сандро пополотнів, втупився невидющими очима в порожню склянку).
«Оце так халепа, — подумала Паола після химерних розмов і консультацій із Карен, Роберто й ще деякими, — наступний концерт ми провалимо, тим паче в Буенос-Айресі, хтозна-чому, але щось підказує мені, що там усі нас зустрінуть у багнети, що ж, кінець-кінцем, рідні допоможуть, на крайній випадок поживу з мамою та сестрою, поки щось знайду».
«Мабуть, кожен має щось на думці, — розмірковував Лучо, сам він не надто розводився на цю тему, вважав за краще прозондувати позиції інших. — Кожен робитиме все по-своєму, якщо немає єдиного розуміння клону, як сказав би Роберто, проте в Буенос-Айресі справа буде кепська, я це нутром чую. Цього разу все зайшло за край».
Cherchez la femme. La femme? [41] Роберто розуміє, що радше слід шукати її чоловіка, коли йдеться про те, щоб знайти щось важливе та певне, Франка, як завжди, вислизне з рук, мов акваріумна рибка: великі зелені безгрішні очі, вид у неї й справді безневинний, отже, слід шукати й знайти Маріо. За хмаркою сигарного диму Маріо злегка посміхається, звісно, старий приятель має повне право, авжеж, саме так, це почалося півроку тому в Брюсселі, Франка одразу мені сказала. А ти? Роберто з Ла-Ріохи, встромить ножа й потому. Ти ба, а я, Маріо, незворушний, мудрий поціновувач тропічних сигар і великих зелених очей, я нічого не можу вдіяти, старий, не по мені давати задній хід. «А вона?», хотів був сказати Роберто, але промовчав.