— А з іншого боку, Маріо такий щасливий, коли йде з нею за покупками чи випити десь по келишку — ну, просто досконале подружжя та й годі.
— Тепер уже не може бути, щоб він не знав.
— І попускав їй ці замашки дешевої шльондри.
— Годі, Роберто.
— Чорт забирай, чилійцю, дай мені принаймні розслабитися.
— Тут ти правий, — відказав Лучо, — перед концертом не завадить.
— Перед концертом, — озвався Роберто, — Я сам себе запитую, чи він…
Вони перезирнулися і, звісно, стенули плечима й дістали сигарети.
Ніхто їх не бачить, та все одно вони почуватимуться незручно, зіштовхнувшись у вестибюлі, Лілі гляне на Сандро, мовби наміряючись щось сказати, але завагається, заклякне біля вітрини, а Сандро лише змахне вітально рукою, задивиться на кіоск із сигаретами й попросить «Кемел», потилицею відчуваючи на собі погляд Лілі, а тоді, розрахувавшись, попрямує до ліфта, а Лілі тим часом відірветься од вітрини й пройде поряд із ним, наче з інших часів, з іншої примарної зустрічі, що раптом ожила й завдає болю. Сандро промимрить «добридень» і опустить очі, видобуваючи з пачки сигарету. Вже в дверях ліфта завважить, як вона зупиниться біля входу в бар, озирнеться на нього. Він старанно запалить сигарету й підніметься, щоб перевдягнутися до концерту. Лілі наблизиться до шинквасу й замовить келишок коньяку, зайвого о такій порі, як і дві підряд сигарети «Кемел», коли на тебе чекають п’ятнадцять мадригалів.
Як завжди в Буенос-Айресі, приятелі вже тут, і не лише в ложах, а й за кулісами, в гримувальнях — зустрічі, вітання, поплескування по спині, нарешті ви повернулися, друже, яка ж ти гарненька, Паоліто, дозволь познайомити тебе з матір’ю мого нареченого, гей, Роберто, ти щось сильно погладшав, привіт, Сандро, я читав рецензії з Мексики, вас там так нахвалюють, гомін переповненої зали, Маріо вітається зі старим другом, котрий запитує про Франку, вона десь тут, публіка вмощується на своїх стільцях, ще десять хвилин, Сандро неквапно робить порух, підкликаючи їх до себе, Лучо намагається позбутися двох нав’язливих чилійок із блокнотами для автографів, Лілі з’являється майже бігцем, люди такі чарівні, але перебалакати з усіма неможливо,
Лучо поруч із Роберто, він роздивляється на всі боки й щось швидко говорить до Роберто, за мить Карен і Паола запитують водночас: де Франка? Всі на сцені, але куди поділася Франка? Роберто до Маріо, а Маріо: звідки я знаю? Я залишив її в центрі о сьомій. Паола: де Франка? А далі Лілі та Карен, Сандро дивиться на Маріо, кажу тобі, вона поверталася сама, мабуть, зараз прийде, залишається п’ять хвилин, Сандро наближається до Маріо, Роберто мовчки заступає йому дорогу, ти мусиш знати, що відбувається, а Маріо: я вже тобі сказав, що не знаю, він пополотнів, дивиться кудись у пустку, прислужник щось каже Сандро та Лучо, метушня за кулісами, її немає, сеньйоре, ніхто не бачив, щоб вона заходила, Паола затуляє обличчя руками й перехиляється, наче збирається блювати, Карен підтримує її, і Лучо: будь ласка, Паоло, тримайся, залишаються дві хвилини, Роберто дивиться на мовчазного пополотнілого Маріо, либонь, такого ж мовчазного й пополотнілого, як Джезуальдо, коли той вийшов зі спальні, в програмі п’ять його мадригалів, нетерплячі оплески, але завіса не піднімається, її немає, сеньйоре, ми скрізь обдивилися, вона не повернулася до театру, Роберто стоїть між Сандро та Маріо, це ти вчинив, де Франка? Крики, здивований гамір по інший бік завіси, імпресаріо сіпається, прямує до завіси: пані та панове, хвилинку терпіння, будь ласка, істеричний зойк Паоли, Лучо намагається її втримати, Карен обертається й повільно йде геть, Сандро заточується, Роберто підхоплює його й утримує, мов опудало, яке дивиться на пополотнілого Маріо, Роберто усвідомлює, що це мало статися тут, у Буенос-Айресі, ось він, Маріо, концерту не буде, вже ніколи не буде, останній мадригал вони співають у порожнечу, співають без Франки, для публіки, яка їх не чує й починає розгублено розходитися.
В потрібний момент писати щось, наче під диктовку, для мене природно; відтак час від часу я всупереч усталеним правилам розробляю варіант якоїсь мелодії, яка зрештою стає заяложеною й одноманітною. В цьому сюжеті «підміна» полягала в припасуванні ще не написаної оповіді до «Музичних дарунків» Йоганна Себастьяна Баха.
Відомо, що тема цієї низки варіацій у формі канону та фуги була запропонована Баху Фрідріхом Великим [44], у присутності якого маестро зімпровізував фугу на задану тему, а згодом — невдячний та їдкий — написав