Того ж ранку ти роззирнувся здаля: малюнок ще не затерли. Ти повернувся опівдні: він якимось незбагненним чином і досі був там. Заворушення у передмістях (ти вже чув про це від обізнаних людей) віддаляли поліцаїв од їхніх звичних маршрутів; надвечір ти знову уздрів його, як і чимало людей упродовж дня. Ти дочекався третьої години ночі й повернувся туди; на вулиці було порожньо й темно. Здаля ти завважив інший малюнок — тільки ти міг розгледіти його, такий маленький, угорі ліворуч над твоїм. Ти наблизився, відчуваючи жагу та страх водночас, і побачив помаранчевий овал та фіалкові плями — крізь них прозирало запухле лице, вибите око, розплюснуті кулаками губи. Авжеж, авжеж, але хіба вона могла намалювати тобі щось інше? Яка вістка мала сенс зараз? Вона мусила якось попрощатися з тобою й попросити, щоб ти й далі малював. Я мусила щось залишити тобі, перш ніж повернутися до свого притулку, де немає жодного люстра, лише порожнеча, щоб сховатися там у цілковитій темряві, згадуючи стільки всього і часом так само, як я уявила твоє життя, уявляти, що ти й далі малюєш, виходиш ночами, щоб і далі малювати.
Історії, які я собі розповідаю
Я розповідаю собі історії, коли сплю сам, коли ліжко здається більшим, ніж насправді, і дуже холодним; утім я розповідаю їх собі й тоді, коли Н’ягара спить поруч, шепочучи вві сні щось утішливе, начеб теж переповідає якусь історію. Мені не раз хотілося розбудити її, щоб дізнатися, яка там у неї історія (вона шепоче лише вві сні, і це аж ніяк не схоже на якусь історію), однак Н’ягара завжди повертається з роботи така натомлена, що було б несправедливо й негоже будити її, щойно вона засне й нібито заспокоїться, сховавшись у свою духмяну, сповнену шепоту мушлю, тож я даю їй спокій і сам розповідаю собі історії так само, як тоді, коли в неї нічна зміна, і я сплю сам на цьому з біса просторому ліжку.
Історії, які я собі розповідаю, зазвичай різні, але майже завжди головна роль належить мені, я в них такий собі буенос-айреський Волтер Мітті [49], що уявляє себе в незвичних, безглуздих або надзвичайно драматичних і разом із тим доволі штучних ситуаціях, аби той, хто стежитиме за плином такої історії, міг розважитися мелодрамою, вульгарністю чи нарочитими дотепами оповідача. А що Волтер Мітті, з іншого боку, виявляється Джекілом і Гайдом [50], то, звісно, англомовна література мала згубний вплив на його підсвідомість, і історії в нього майже завжди виходять надто абстрактні, начеб призначені для набору в такій же уявній друкарні. Сама думка записати історії, які я розповідаю собі перед сном, на ранок видається мені неприйнятною, до того ж людина може дозволити собі потаємне розкошування, особисті примхи — дехто сповна ними користується. А ще існує така річ, як забобони, я завжди кажу собі, що, коли запишу бодай одну історію з тих, які собі розповідаю, вона буде останньою — я не можу пояснити причини цього, мабуть, це пов’язано з поняттями злочину та кари; втім, неможливо уявити, щоб я, лежачи в очікуванні сну поруч із Н’ягарою чи сам, не розповідав собі історію, а натомість тупо рахував баранів, ба гірше — згадував незначущі події минулої днини.
Усе залежить від того, в якому я гуморі, мені ніколи не спадало на думку вибирати історію певного штибу; щойно я вимкну чи ми вимкнемо світло, мене негайно оповиває інша, чарівна габа темряви, якою я завдячую своїм віям, — і ось вона історія, її початок майже завжди захопливий: це може бути безлюдна вулиця, якою здаля рухається якась автівка, або лице Марсело Масіаса в ту мить, коли він дізнався, що його підвищили по службі — річ взагалі-то неймовірна з огляду на його некомпетентність, або просто якесь слово, звук, що повторюється разів п’ять чи десять і дає поштовх для появи першого образу моєї історії. Іноді я сам дивуюся, що після якогось епізоду, який можна віднести до категорії чиновницьких, наступної ночі історія виявляється еротичною або спортивною; я, поза сумнівом, маю добру уяву, хоча це дається взнаки лише перед сном, однак мене не перестає дивувати такий різноманітний репертуар. Приміром, Ділія, бо Ділія з’явиться в цій історії, хоча Ділія така жінка, що аж ніяк не пасує для такої історії; до чого тут Ділія?
49
Волтер Мітті — герой оповідання «Таємне життя Волтера Мітті» американського письменника Джеймса Тербера.
50
Джекіл і Гайд — мається на увазі персонаж-двійник повісті «Дивна історія доктора Джекіла та містера Гайда» шотландського письменника Роберта Стівенсона.