Стисло переповім фінал, який нас уже мало цікавить. У фільмі ви кохаєте шпигуна, котрий заповзявся написати книжку, що називатиметься «Hopscotch» й викриватиме брудні афери ЦРУ, ФБР і КДБ — чарівних контор, на які він працював і які тепер намагаються його знищити. З відданістю, що живиться вашою любов’ю, ви допомагаєте йому інсценувати нещасний випадок, аби вороги вважали його мертвим; потім на вас двох чекають спокій і безпека в якомусь далекому закутку світу. Ваш друг друкує «Hopscotch», і хоча це не мій роман, його іспанська назва, безперечно, буде «Гра в класи», коли якийсь видавець бестселерів надумає надрукувати переклад. Наприкінці фільму є кадр: примірники книжки виставлені у вітрині; мабуть, так у вітринах деяких книгарень США стояв мій роман, коли кілька років тому його випустив «Пантеон Букс». В оповіданні, яке щойно вийшло у Мексиці, я умовно вбив вас, Глендо Джексон, а в цьому фільмі ви допомагаєте так само умовно знищити автора книги «Hopscotch». У фільмі ви, як завжди, молода й вродлива, а ваш друг — старий письменник, як я. З моїми приятелями по клубу я збагнув, що лише зникнення Гленди Гарсон закріпить назавжди досконалість нашої любові; ви також знали, що ваша любов повинна зникнути, щоб справдитися. Тепер, завершуючи те, що я щойно написав із невиразним страхом перед чимось так само невиразним, я чудово знаю, що ваше послання містить не помсту, а неймовірно чарівну симетрію, що персонаж мого оповідання щойно об’єднався з персонажем вашого фільму, бо ви захотіли, щоб так сталося, бо лише ця подвійна видимість смерті через любов могла їх зріднити. Тут, на території, непідвладній жодному компасу, ви, Глендо, та я дивимося одне на одного, поки я у своєму домі дописую цього листа, а ви хтозна-де, мабуть, у Лондоні накладаєте на себе грим, перш ніж вийти на сцену, або вивчаєте роль для наступного фільму.
Берклі, Каліфорнія, 29 вересня 1980 року
Історії, які я собі розповідаю
Шеріданові Ле Фаню [65] — за деякі будинки,
Антоні Тауле [66] — за деякі столи.
Мабуть, вона зупинилася тут, бо сонце вже пряжило й мимовільна втіха, з якою кермуєш у перші ранкові години, поступилася місцем сонливості та спразі. Для Діани це містечко з незнайомою назвою було ще однією маленькою позначкою на мапі провінції, далекою від міста, де вона збиралася заночувати, і площа, яку крони платанів затуляли від розпеченого шосе, здавалася такими собі лапками, між якими вона, полегшено зітхнувши, й залишила автівку, біля кав’ярні, столики якої стояли просто під деревами.
Офіціант приніс їй ганусівку з льодом і поцікавився, чи не збирається вона потім у них поїсти, — квапитися не треба, вони працюють до другої. Діана відповіла, що наміряється оглянути містечко, а тоді повернеться. «Тут майже нема на що дивитися», — озвався офіціант. Вона хотіла була завважити, що й сама не пропадає з цікавості, а натомість попросила чорних маслин і майже одним духом перехилила шкалик ганусівки, що райдужно сяяв на сонці. Відчула шкірою тінисту прохолоду, помітила завсідників-картярів, двох хлопчаків із собакою, якусь бабцю біля газетного кіоску — все мовби існувало поза часом, бовваніло в літньому мареві.
«Мовби поза часом», — подумала вона, задивившись на руку одного з картярів, що надовго зависнула в повітрі, перш ніж переможно хльоснути картою по столу. Вона вже давно не мала бажання зупинити, подовжити щось приємне, сповна насолодитися принадливістю життя в чарівному завмиранні часу, тріпотіння якого колись відчувала. «Цікаво, що життя можна сприймати як цілковиту злагоду, — подумала, дивлячись на собаку, що важко дихав, лежачи на землі. — Сприймати навіть те, що не надається для сприйняття, поїхати ледь не раніше, ніж приїхала, знищити все, що досі не спромоглося знищити мене». Вона не виймала з рота сигарети, хоча знала, що та зрештою обпече губи і тоді доведеться вихопити й розтоптати її, наче ці роки, коли вона нестямно намагалася наповнити життя чимось, крім сигарет, зручної чекової книжки та автівки. «Пропащий, — повторила вона, — чарівна мелодія Дюка Еллінгтона, хоча я вже її забула, отже, дівчинко, двічі пропащий, та й ти, дівчинко, пропаща — коли тобі сорок, це лише спосіб сходити словами, мов сльозами».
65
Шерідан Ле Фаню (1814–1873) — ірландський письменник, автор класичних оповідань про привидів.