— Куди вже простіше, — озвався я — але тут на розі з’явиться охоронець або якась бабця з будинку навпроти зчинить ґвалт.
— Надивився ти фільмів, Тото. Коли ти бачив тут когось о цій порі? Тіло відпочиває, старий.
Я поступово припиняв опір, певний, що все це дурниці, не буде там нічого ні знадвору, ні всередині, школа виявиться такою самою, як і вранці, хіба що в пітьмі це виглядатиме, наче у фільмах про Франкенштейна, оце й усе, що там могло бути вночі, крім парт і класних дощок, та ще якогось кота, який полюватиме мишей — ну, цього добра там повно. А Ніто ще торочив про пончо та ліхтарик; слід сказати, ми в ті часи дуже нудилися: дівчат татусі й матусі тоді тримали під замком, та ще й зачиняли його на два оберти — доводилося вести аскетичне життя, танці та футбол нас не надто вабили, вдень ми запоєм читали, а ввечері блукали вдвох — іноді до нас долучався Фернандес Лопес, той що помер зовсім молодим; отак ми відкривали для себе БуеносАйрес, і книжки Кастельнуово [72], і кав’ярні в нижній частині міста, і південний док — зрештою, нічого дивного, що нам заманулося проникнути до школи вночі, це було наче доповнити щось неповне, а потім зберігати в таємниці й уранці з погордою позирати на інших хлопців, мовляв, бідолашні, ходять сюди за розкладом і зубрять з восьмої до полудня «Графа Луканора».
Ніто був налаштований рішуче, і якби я не зголосився піти разом із ним, він однаково вихопився б у ніч проти неділі; пояснив, що обрав суботу, бо якби справа не вигоріла і його б зачинили, він би мав удосталь часу, щоб знайти інший вихід. Ця ідея не йшла йому з голови вже кілька років, можливо, з найпершого дня, коли школа була ще незнаним світом і ми, першокласники, юрмилися на подвір’ї, мов курчата, намагаючись триматися якомога ближче до свого класу. Поступово ми почали опановувати коридори та сходи й уже мали уявлення про цю величезну жовту коробку для взуття з її колонами та мармуровою плиткою і запахом мила, що змішувався з метушнею під час перерв і бурмотінням на уроках, а проте знайомство зі школою не позбавило нас остаточно відчуття, нібито це чужа територія, хоча ми звикли до неї, набули тут друзів і опановували математику. Ніто пригадував кошмарні сни, які одразу вивіювалися після миттєвого прокидання, але всі події в них відбувалися в стінах школи, в приміщенні, де ми навчалися в третьому класі, на мармурових сходах — і притому, звісно, завжди вночі й завжди він був сам-один у скутій ніччю школі; цього Ніто не міг забути навіть уранці, серед гамору сотень дітлахів. А от мені школа ніколи не снилася, та я все одно замислювався над тим, якими могли бути вночі, коли світить повня, і сама школа, і подвір’я, і високі галереї, уявляв ртутний блиск порожніх подвір’їв і неухильну тінь від колон. Іноді я казав про це Ніто під час перерви, стоячи віддалік од інших учнів і дивлячись угору, де поруччя галерей начеб перерізали тіла: голови й тулуби рухалися над ними, а брюки та черевики — внизу, і часом здавалося, буцімто різні частини належать різним учням. Коли мені доводилося йти величезними мармуровими сходами самому, поки інші сиділи в класі, я почувався самотнім і піднімався чи спускався, перестрибуючи через дві сходинки, але, мабуть, саме тому за кілька днів знову просив дозволу вийти з класу, начеб збирався піти по крейду чи до туалету, й повторював той самий маршрут. Це було, як у кінотеатрі, коли сидиш із блаженним видом, і певно, через те я майже не опирався планові Ніто, його ідеї кинути школі виклик; мені б ніколи не спало на думку полізти туди вночі, але Ніто обміркував усе за двох, от і добре, ми заслуговували на другий келишок чінзано, проте не випили, бо не мали достатньо грошей.
Підготовка була нескладною, я добув ліхтарик, а Ніто чекав мене на Онсе зі згорнутим пончо під пахвою; наприкінці тижня стояла спека, людей на площі було небагато, ми майже мовчки перетнули вулицю Уркіси і коли опинилися в кварталі, де була розташована школа, я озирнувся: Ніто мав рацію — на вулиці не те, що людей, жодного кота. Тільки тоді я завважив у небі місяць, ми про нього якось не подумали й не знали добре це чи погано, втім, добрим було вже те, що можна було блукати галереєю, не вмикаючи ліхтарика.
72
Еліас Кастельнуово (1893–1982) — письменник уругвайського походження, з дванадцяти років жив у Аргентині.