— Подивимося?
Я згідливо хитнув головою, бо найрозважливішим у цю мить здавалося безумство, і ми порачкували далі, а місяць щораз більше нас виказував. Я майже не здивувався, коли Ніто приречено випростався в п’яти метрах од останнього коридору, попри те, що звідти з-за нещільно причинених дверей канцелярії чи учительської пробивалося світло. Музика зненацька зробилася гучнішою, а може, відстань скоротилася; до нас долинули голоси, сміх, дзенькіт склянок. Першим, кого ми уздріли, був Рагуцці з сьомого класу відділення точних наук, чемпіон з легкої атлетики й неабиякий скурвий син, з тих що прокладають собі дорогу завдяки кулакам та приятелям. Він стояв спиною до нас, майже притиснувшись до дверей, але раптом відсторонився, і світло шмагонуло нас, наче батогом, перериваним тінями, що рухалися: звуки матчишу, дві танцюючі пари. Гомес, із яким я був ледь знайомий, танцював абияк, а другий, схоже, Курчин з п’ятого класу філологічного відділення, хлопець із поросячим лицем, в окулярах — цей вирядився, як молодка: пофарбоване чорне волосся, довга сукня, на шиї перлинне намисто. Все це розігрувалося перед нами, ми все бачили та чули, але ж цього, звичайно, не могло бути, як і не могло бути чиєїсь руки, але ж ми відчули, як вона спокійно лягла нам на плечі.
— Ви не шапрошені, — мовив іспанець Маноло, — та коли вже ви тут, проходьте, тільки беш дурощів.
Він штовхнув нас обох так, що ми ледь не наскочили на другу пару, однак вчасно загальмували й уперше побачили всіх разом: чоловік вісім-десять, біля програвача куцан Ларраньяга міняв платівки, стіл правив за бар, напівморок, обличчя, які починали нас упізнавати, не видавалися здивованими, присутні, либонь, вирішили, що ми теж запрошені, і навіть Ларраньяга зичливо помахав нам рукою. Ніто, як завжди, виявився більш метким, на раз-два-три він уже тулився до однієї з бічних стін, тож я приєднався до нього — зіщулені, мов таргани, ми щойно тепер почали по-справжньому бачити й сприймати все, що відбувалося довкола. Освітлена й повна людей учительська здавалася вдвічі більшою, на вікнах висіли зелені штори, яких я ніколи не помічав, коли вранці, проходячи коридором, кидав погляд у той бік, аби подивитися, чи прийшов учитель логіки Мігоя, гроза нашого класу. Зараз усе тут нагадувало клуб, таку собі суботню вечірку: склянки та попільнички, програвач і лампи, які освітлювали тільки необхідне, залишаючи частину приміщення в напівтемряві, через що воно здавалося таким просторим.
Не знаю, скільки часу збігло, перш ніж я спромігся застосувати до всього, що там відбувалося, ту саму логіку, яку нам викладав Мігоя, проте Ніто завжди був більш прудким: одного погляду йому вистачило, щоб упізнати учнів і викладача Іріарте й здогадатися, що жінки — це перевдягнені хлопці, Перроне та Масіас, і ще один із сьомого класу відділення точних наук, забув, як його звали. Двоє чи троє були в масках, один із них вирядився гаванкою й тішився, крутячи стегнами перед Іріарте. Іспанець Фернандо опікувався баром, майже кожен із присутніх тримав у руці склянку, аж ось надійшла черга танго у виконанні оркестру Ломуто [74], утворилися пари, хлопці, які залишилися самі, пішли в танок одні з одними, і я не надто здивувався, коли Ніто обхопив мене за талію й виштовхав на середину. — Якщо стовбичити отак, буде скандал, — мовив він. — І не наступай мені на ноги, незграбо.
— Я не вмію танцювати, — озвався я, хоча він танцював іще гірше за мене.
Половина танго була вже позаду, і Ніто раз по раз позирав на прочинені двері й поволі підводив мене до них, аби скористатися першою-ліпшою нагодою, однак завважив, що іспанець Маноло досі там, тож ми повернулися на середину й навіть спробували обмінятися жартами з іншою парою, яку становили Курчин і Гомес. Ніхто не помітив, як розчахнулися двостулкові двері, що з’єднували вчительську з приймальнею перед кабінетом Шкандибайла, однак куцан Ларраньяга несподівано зупинив платівку, ми заклякли, і я відчув, як затремтіла рука Ніто, перш ніж швидко випустити мене з обіймів.