10 лютого
Часи були ще ті: перонізм [85] оглушав мене за допомогою звичайного гучномовця в центрі міста, іспанець-брамник прийшов до моєї контори з фотографією Евіти [86] і зовсім неласкаво попросив мене зробити ласку й почепити її на стіну (а щоб я не відмагався, він прихопив чотири кнопки). Вальтер Гізекінг [87] дав кілька чудових концертів у театрі «Колумб», а Хосе Марія Гатіка [88], наче лантух із картоплею, впав на рингу в Сполучених Штатах. На дозвіллі я перекладав «Життя та листування Джона Кітса» [89] авторства лорда Хьютона; а хвилини найбільшого дозвілля проводив у «Фрегаті», майже навпроти контори, разом із приятелями адвокатами, яким також був до душі добре збитий «демарія». А часом Сусанна…
Непросто рухатися далі, я занурююся в спомини, намагаючись водночас утекти від них, позбутися їх, відтворюючи (але заковика в тому, що для цього треба їх усі перебрати на себе). Спробувати вести розповідь про те, що загубилося в тумані, про речі, висмикнуті часом (і мов на глум, чітко бачити чорну сумочку Анабель і виразно чути її «дякую, молодий чоловіче», коли, дописавши листа до Вільяма, я дав їй десять песо решти). Лише зараз я розумію, що насправді відбувається, а тоді я не надто добре тямив, що й до чого, я маю на увазі приховані причини того дешевого танго, що розпочалося з Анабель, від Анабель. Як збагнути справжню суть мілонги, посеред якої була одна смерть і не більше, не менше — як пляшечка з отрутою, адже Анабель не стала б розповідати офіційному перекладачеві з власною конторою та бронзовою табличкою на дверях усієї правди, якщо припустити, що вона її знала. В ті часи я багато в чому керувався абстрактними поняттями і тепер, наприкінці путі, запитую себе, як я міг жити на цій поверхні, під якою сновигали й учіплювалися одні в одних створіння, що належали нічному Буенос-Айресу, великі рибини, що жили в цій каламутній ріці, якої ні я, ні багато інших людей не знали. Безглуздо сьогодні намагатися переповісти щось таке, чого я не спромігся осягнути тоді, коли це відбувалося; наче в пародії Пруста, я сподіваюся проникнути в спомин про подію, не зумівши проникнути в саму подію, щоб урешті-решт по-справжньому її прожити. Певно, я роблю це через Анабель, зрештою я хочу написати оповідання, здатне явити її мені знову, явити її їй самій такою, якою, гадаю, вона тоді себе не бачила, бо Анабель також плавала в затхлому та брудному повітрі того Буенос-Айреса, яке утримувало й водночас відкидало її, ніби якийсь непотріб, ніби портових люмпенів, мешканців злиденних кімнаток, що виходили в коридор, куди виходила безліч інших кімнаток безлічі інших люмпенів, звідки долинали безліч танго водночас у перемішку з лайкою, стогоном, а іноді зі сміхом, авжеж, зі сміхом, коли Анабель і Маруча розповідали одна одній анекдоти чи непристойності, посмоктуючи мате або пиво, яке ніколи не було достатньо холодним. Якби ж то вирвати Анабель з того туманного й замащеного образу, що залишився від неї, такого ж туманного та замащеного, як іноді листи Вільяма, що скидалися на брудні носовички, коли вона тицяла їх мені в руку.
11 лютого
Того ранку я дізнався, що вантажне судно Вільяма простояло тиждень в Буенос-Айресі, і ось надійшов перший лист од Вільяма з Тампіко разом із класичним пакетом обіцяних подарунків: нейлонові трусики, ряхтливий браслет і флакон парфумів. Листи й подарунки, які надсилали дівчатам їхні приятелі, не надто різнилися між собою, дівчата зазвичай просили нейлонову білизну, яку в ті часи було важко роздобути в Буенос-Айресі, і моряки надсилали подарунки, супроводжуючи їх майже завжди романтичними посланнями, де виринали такі подробиці, що мені важко було перекладати їх дівчатам уголос, а ті, звісно, диктували мені відповідь або приносили чернетку, де без кінця жалілися на нудьгу, згадували нічні танці й просили прислати нейлонові панчохи та червоні блузки. З Анабель було те саме: щойно я переклав листа від Вільяма, вона почала диктувати відповідь, але я знав цих клієнток, тож попросив, аби Анабель лише означила теми, а листа я напишу згодом. Анабель ошелешено втупилася в мене.
85
Ідеться про роки правління Хуана Домінго Перона (1895–1974), аргентинського державного та політичного діяча, що тричі був обраний президентом Аргентини й обіймав посаду в періоди 1946–1955 і 1973–1974 років. Професійний військовий, генерал, Перон започаткував політику поєднання націоналізму та соціалізму, виступив під гаслом «За велику Аргентину», яка пізніше за його іменем отримала назву перонізму.
86
Евіта — (Ева Дуарте де Перон; 1919–1952) — аргентинська політична діячка, друга дружина Х.Д. Перона.