— Шшш, — зупинив її Пожежник, повівши однією рукою.
Вона прислухалася. Жінка з радіо заявила, що Його честь пообіцяв відправити дванадцять укомплектованих людьми вантажівок у Мейн для боротьби з пожежами, що розгорілися знову. Екіпажам було наказано вирушати в п’ятницю по обіді, хвала Ісусу та Святому Духу...
— Ми пустимося за ними, — сказав Джон.
— За Ісусом та Святим Духом? — уточнила Гарпер. — Я думала, ми якраз цього намагаємося уникнути.
— За пожежними бригадами, — відповів він, вибалушивши очі. — Перетнемо міст і попрямуємо з ними до Мейну. Проскочимо у їхніх рядах крізь усіх інших.
Він повернув голову і зустрівся з Гарпер поглядом.
— Вони рушають за два дні. У цей час наступного тижня ми вже, можливо, будемо на острові Марти Квінн.
10
Коли час настав, Джон розбудив її доторком, ніжно провівши пальцями по щоці.
Гарпер протерла обличчя, зводячись на лікті.
— Я не... що? Хіба не зарано? Я думала, вони виїжджатимуть опівдні в п’ятницю.
Прокинувшись, Еллі сіла на підлозі. Нік спав поряд з нею, повернувшись на бік. Дівчина широко позіхнула, прикриваючи рота рукою.
— Уже полудень?
— Уже п’ятниця? — запитала Гарпер.
— «Так» щодо п’ятниці, «ні» щодо полудня. Десь близько восьмої. Але якщо вийти надвір, то їх уже чутно. Я ж казав, що ми знатимемо заздалегідь, коли вони будуть готові вирушати. Чого, по-вашому, так багато хлоп’ят хочуть стати пожежниками, коли виростуть? Бо можна гудіти в сирену. Дюжина пожежних машин — шуму досить, щоб ціле місто збудити.
Пожежник не кепкував. Гарпер розчула їх, ще навіть не ступивши в імлисте, прохолодне ранкове повітря: зойк і вереск хору сирен, що здіймався в небо менш ніж за милю від них. Одна сирена заходилася голосінням, а тоді за деякий час стихала, поступаючись місцем іншій. Джон припускав, що всі вони збиратимуться далі за міською радою біля центральної пожежної частини, на відстані короткої перебіжки від цвинтаря.
— У нас ще лишилося хоч трохи часу? — запитала Гарпер.
— Раніше за них ми до мосту дістатися не мусимо, само собою, — відказав Пожежник. — Але й дуже відставати теж не хотілося б. Ходімо. Посадимо малих у вантажівку.
Джон промовив це так, наче вони були парочкою досвідчених батьків, які збирали власних дітей у довгу поїздку до нестерпної рідні. Гарпер спало на думку, що Нік з Еллі, мабуть, тепер і були їхніми дітьми.
У машині вже була Рене — відчиняла дерев’яні шафки, що висіли над заднім крилом. Пожежна машина виїхала з заводу «Студебекер» 1935 року, була сорок вісім футів завдовжки, червона, як стигле яблуко, і така ж гладенька, як ракета у коміксах про Бака Роджерса[173]. Вона завжди виглядатиме розкішно, наче привид майбутнього з колишніх днів чи відгомін минулого в майбутті. Шафки були заповнені рядами сталевих вогнегасників, скрученим брудним пожежним шлангом, гірками вугілля та вишикуваними чобітьми, які губилися в темряві. Здавалося цілком можливим, що десь у тих відсіках можна відшукати вхід до чарівної Нарнії. Рене підняла Ніка, і він видерся нагору.
— Залазь під шланг, — заговорила до хлопця Рене, а тоді цокнула язиком, зрозумівши власну помилку. — Гарпер, можеш сказати йому, щоб заховався під шлангом?
Але Гарпер пояснювати не довелося — малий усе зрозумів сам. Еллі підскочила на хромованій сходинці, видерлася і вмостилася біля брата, узявшись йому помагати, спритно обкладаючи Ніка витками шлангу.
— Ґіл практично так само втік з в’язниці, — промовила Рене.
— А звідки, по-твоєму, Джон узяв ідею? — перепитала Гарпер. — Знаєш, Ґіл і досі турбується про нас.
— Так, — промовила Рене, стискаючи Гарпер за руку. — Я зберу речі, скільки вже їх там є. І радіо візьму. Без мене не рушайте.
Гарпер поклала «Портативну маму» в правий задній відсік поряд з торбою харчів, запхнувши за три ряди хромованих вогнегасників. Там саме вистачало місця, щоб Рене з Гарпер могли заховатися від чужих поглядів, накрившись чохлом для перевезення речей.
А Пожежник... Пожежник мусив кермувати.
— Ця частина плану мені зовсім не подобається, — сказала йому Гарпер.
Джон стояв на підніжці з пасажирського боку кабіни. У руці він тримав відерце з вугіллям. Він прилаштував його біля вихлопної труби, яка стирчала з виступу позаду кабіни. І нахилився вперед. Гарпер побачила, як кінець його пальця засяяв, червоніючи — мимоволі їй згадалася сцена з «Іншопланетянина»[174] — та розгоряючись дедалі яскравіше, поки не заболіло в очах. Полетіли іскри, коли чоловік пальцем став приварювати відерце ззовні вихлопної труби.
173
Бак Роджерс — вигаданий персонаж, герой-мандрівник, що подорожує в часі та космосі, придуманий Філіпом Френсісом Ноуланом; вперше з’явився на сторінках журналу «Надзвичайні історії» (
174
«Іншопланетянин» (