Загриміли решта рушниць, усі разом, мов феєрверки в липневу ніч. Дула гвинтівок зблискували, наче спалахи камер папараці, що фотографують, як Джордж Клуні вилазить з лімузина. Щоправда, Джордж Клуні був мертвий — згорів живцем під час гуманітарної поїздки до Нью-Йорка.
Авто на шосе, проминаючи їх, повільно повзло, бо водій хотів подивитися. Жінки та діти падали, поки рушниці гриміли під вересневим дощем. Авто помчало геть.
Чоловік у дощовику пропустив одну дитину, маленьку дівчинку, схожу на фею, що, затинаючись, бігла полем до оператора, який зі сховку вів зйомку з мобільного телефону. Вона стрімголов неслася лукою, наче тінь від хмари. Гарпер дивилася, стискаючи обома руками книгу для маляти, затамувавши подих, подумки промовляючи потаємне бажання: «Відпусти її. Дай втекти». Тоді дівчина згорнулася вдвоє й завалилася вперед, і Гарпер зрозуміла, що це була навіть не людина. Річ, що перетинала луку, була лише сукнею, яку гола жінка стискала в руках. На якусь мить вітер змусив її кружляти, от і все. Тепер танок скінчився.
Передача повернулася до студії. Репортер стояв перед широкоекранним телевізором, на якому крутився той самий запис. Стоячи до нього спиною, він заговорив рівним, спокійним голосом. Гарпер не могла розчути його слів. Джейкоб теж говорив, але що саме, Гарпер також не чула.
Вона заговорила, заглушивши їх обох:
— Вона не здалася тобі схожою на мене?
— Про що ти говориш? — запитав Джейкоб.
— Жінка, яка обіймала маленького хлопчика. Мені здалося, вона схожа на мене.
Репортер сповіщав:
— ...демонструє небезпеку людей, які заразилися й не стали шукати належної...
— Я не помітив, — промовив Джейкоб. Хвилювання здушило його голос.
— Джейкобе, скажи мені, що сталося.
— Я захворів.
Відчуття було таким, наче вона вмить зірвалася на ноги, хоча й не поворушила жодним м’язом. Вона сиділа на краєчку дивана. У голові трохи паморочилося.
— У тебе виступила смуга?
— Маю гарячку.
— Гаразд. А мітки на тобі є?
— На ступнях. Я гадав, це синець. Учора впустив мішок з піском на ступню, тому гадав, що це лише синець. — Якусь мить здавалося, що він заплаче.
— Ох, Джейкобе. Надішли мені знімок. Я хочу поглянути.
— Я не хочу, щоб ти дивилася.
— Будь ласка. Заради мене.
— Я знаю, що це таке.
— Будь ласка, Джейку.
— Я знаю, що це таке, а ще в мене гарячка. Мене, чорт, лихоманить усього. Сто один температура[29]. Всього лихоманить, а ще я спати не можу. Мені постійно сниться, що ковдри у вогні, і я вистрибую з ліжка. Тобі таке теж сниться?
Ні. Її сни були набагато гіршими. Настільки жахливими, що вона недавно вирішила перестати спати. Безпечніше було залишатися без сну.
— Нащо тобі взагалі здався мішок з піском? — запитала вона. Не тому, що їй це було цікаво, а лише щоб відволікти його від розмов про інфекцію.
— Мусив повернутися на роботу. Мусив був ризикнути. Ризикнути заразити решту людей. Ось у таке становище ти мене загнала.
— Про що ти говориш? Я не розумію.
— Якби я просто зник, люди почали б цікавитися, куди я подівся. Могли прийти до нас додому й знайти там тебе. Ціна твого життя — це чужі життя. Ти зробила з мене потенційного вбивцю.
— Ні. Джейкобе, ми вже про це говорили. Поки луска не проступає на тілі, ти не заразний. Майже всі дійшли згоди щодо цього. Та навіть тоді ти можеш передати хворобу лише дотиком. Тому не думаю, що ти вже став масовим вбивцею. То що там з тим мішком?
— На днях, за наказом Нацгвардії, усіх викликали з Громадських робіт до Моста Піскатау. Облаштувати вогневу позицію, щоб відстрілювати усіх хворих покидьків, які спробують проїхати крізь новий контрольний пункт. Чому ми говоримо про сраний міст?
— Я хочу, аби ти надіслав знімки мітки на своїй нозі, — промовила вона до нього. Її тон тепер звучав спокійніше. Прорізався голос медсестри.
— А ще я думаю, що воно у мене в голові. Часом відчуття таке, наче шпильками мозок поколює. Наче там сотні маленьких голочок.
Гарпер затнулася. Це вперше він сказав щось таке, що звучало не просто істерично, а божевільно.
Коли вона продовжила говорити, її голос був спокійний і впевнений.
— Ні. Джейкобе, ні. З часом вона вкриває мієлін у мозку та нервах, та цього не стається, аж поки драконяча луска не вкриє все твоє тіло.
— Я, чорт, знаю. Я, чорт, знаю що ти зі мною зробила. Ти нас обох вбила, і наше маля, щоб задовольнити своє его.
— Що ти верзеш?