— Ніякого острова немає, — промовила Еллі.
— Є! Був принаймні. ЦКЗ покинув його в листопаді. Там стався заколот. Лікарі випробовували якісь експериментальні ліки, через які дехто з хворих загинув, і ті невдячні курвалі захопили контроль над шпиталем. Заявили, що більше не потребують ліків. Марили щось про те, що мають власні ліки, що навчилися тамувати вогонь. Вони взяли медперсонал у заручники, щоб запобігти військовому втручанню. Погано ж вони знали нашого губернатора. Він не веде переговорів з терористами. Губернатор реквізував з Банґора бомбардувальник «Б-17» і встелив увесь острів «косарками маргариток»[182]. Тепер це випалена пустка. Дим з Мачіаза було видно. Тоді ми й вигадали історію про групу паяльників, які погано відреагували на нові ліки, і про згорілий шпиталь.
— Але ж ми чули Марту Квінн по радіо, — не вгамовувалася Гарпер. — Ми ж чули.
— Ага. У нас є сотні годин її балачок на старих записах. Ми крутимо їх по колу. Губернатор завжди казав, що це найлегший шлях позбутися зарази на Північному Сході. Зібрати всіх заражених в одному пропускному центрі, а тоді людяно позбутися. Пожбурити їх у Північно-Атлантичну течію, тоді жодних шансів на те, що тіла спливуть поблизу Мачіаза. Мені справді щиро шкода.
— Ви не можете, — стала благати Гарпер. — Прошу вас. Моє дитя може бути здоровим.
Від цих слів обличчя Джима спохмурніло. Гарпер помітила крізь маску, як напружилася його щелепа.
— Це брехня. Якщо ви хвора, воно хворе теж.
— Неправда. Вам цього не відомо. Нема жодних досліджень.
— Не знаю, які такі дослідження вам на очі траплялися. Цілком правда, що немовлята від заражених жінок часто народжуються без видимих ознак луски. Проте аналіз крові демонструє, що спора ховається у ДНК, чекаючи нагоди проявитися. І якщо вже відверто: мало хто з жінок у вашому становищі доношує дитину до пологів. Ви були медсестрою. Мали доступ до пігулок. Треба вже давно було чимось закинутися. Відправити себе спатки. Від думки, що ви виношуєте малюка, фаршованого тою болячкою, мені хочеться виблювати за борт.
Джим зиркнув у темряву, а тоді знову поглянув на них.
— Слухайте. Я не хочу вас розстрілювати. Краще відійти у воді. Тихіше. І не важливо, що ви не приспані. Холод заколисає вас за якісь десять хвилин. Це буде як фінал «Титаніка». До того ж, якщо я стрілятиму, то можу продірявити судно. Незручно вийде, знаєте. Виручіть мене. Знімайте жилети. І з малого також.
— То ми або знімаємо жилети, — сказав Джон Руквуд, — або ви нас пристрелите. Так воно буде?
Він поволі зісмикував рукавицю з лівої руки.
Джим кивнув.
— Як щодо третього варіанта? — запитав Джон, стягнувши рукавицю і пожбуривши її геть. Павутина луски на його долоні палала золотим сяйвом.
— Не цього разу, — відповів Джим і вистрелив Пожежнику в живіт.
33
Джон торкнувся пупа. Його руки досі сяяли: рана, здавалося, кривавиться світлом, а в долоню, мов у блюдце, стікали золотаві цівки. Джон був повен золота, і тепер воно витікало з нього. Хвиля гримнула у бік судна — їх труснуло з такою силою, наче катер наскочив на скелю, — і Джон мішком повалився на палубу.
Еллі силкувалася закричати. Гарпер краєм ока бачила дівчину: рот Еллі розтулився, жили на шиї з силою випнулися, неначе вона задихалася. Якщо Еллі й кричала, то в ту мить Гарпер геть нічого не тямила. Вона чула тільки глухе, важке гупання власного пульсу у вухах.
Гарпер опустилася на одне коліно, хапаючись за Джонове плече і поволі повертаючи його до себе. Брудна вода, що хлюпала на палубі, вже почала багровіти від пролитої крові. Обличчя Джона стало блідим від болю й шоку. Гарпер намацувала рану, не перестаючи думати: «Тиск, припинити кровотечу, оцінити завдану шкоду».
— Ох, — з вуст Джона вирвався слабкий подих. — Ох! Мене прострелили наскрізь.
— Прокляття! — гаркнув Джим. — Тепер уся палуба в крові.
182
BLU-82B — потужні авіаційні бомби американського виробництва, які перебували на озброєнні у військових силах США з 1970 по 2008 роки. Своє прізвисько «косарки маргариток» (