Усі разом знову завели «Ложечку цукру». Проте Гарпер надто сильно боліло, щоб вона могла до них приєднатися. Дівчина зціпила зуби й заплющила очі, витримуючи чергові перейми. А розплющивши їх, побачила поперед себе «Портативну маму», яка гойдалася на хвилях, пливучи повз них. Саквояж був широко розкритий, у нього потроху набиралася вода. Гарпер спостерігала, як дарунок, призначений її дитині, помалу, мрійливо кружляв, а тоді зник з-перед очей, пішовши під воду.
Гарпер шкодувала, що Фенікс полетів геть. Довгий час вона ще могла розгледіти його силует далеко на темному небокраї: насичений мідяний блиск. Та якоїсь миті — коли вони утретє бралися співати «Свічу на воді» — дівчина згубила слід птаха. А разом з Феніксом вона, здавалося, втратила й надію. Гарпер гадки не мала, чому птах покинув їх. Чому Джон залишив їх. Те величезне жаске створіння... але все-таки, якимось чином, то був Джон. Може, саме та істота була справжнім Джоном Руквудом, а не мрець, що пішов на дно з «Меґґі Атвуд». Справжній Джон: неосяжний, більший за саме життя, трошки дурнуватий і на диво непоборний.
Гарпер не могла відповісти Еллі, що вона співатиме, доки вистачатиме подиху, тому що Джон попросив її жити далі. Вона збиралися докласти зусиль, щоби виконати цю обіцянку.
Скільки всього їй кортіло зробити разом з ним — прості побутові радощі, які вона мимоволі почала уявляти. Ліниві недільні ранки в ліжечку, огорнутому м’яким сонячним світлом. Їй хотілося покласти руки йому на стегна, відчути їх на доторк. Дивитися з ним старі сумні фільми. Гуляти надворі восени, вдихаючи запах опалого листя, яке хрускає під ногами. Їй кортіло побачити малюка на руках у Джона, попри те, що раціональна частина мозку завше нагадувала їй: дитя доведеться віддати. Гарпер була переконана, що з дитиною Джон буде просто чарівним. Їй хотілося, щоб він міг нарешті перепочити, звільнитися від провини, смутку і втрати. Їй кортіло тисячі й тисячі разів прокидатися вранці поряд з ним. Цього вже не буде ніколи, але він хотів, щоб вона жила — він любив їх, бажав, щоб вони жили, — тож вона збиралася бодай так компенсувати всі ті халепи, що його спіткали.
Вони співали «Ромео і Джульєтту», а тоді «Над веселкою»[184]. Еллі горлала приспів «Лишитись у живих»[185], поки Рене переводила подих; по тому Рене співала «Гей, Джуд», поки відпочивала Еллі.
Щойно скінчивши, Рене злякано глянула на Еллі.
— Що в Гарпер з обличчям?
— Я думаю, вона народжує дитину, — відповіла Еллі.
Гарпер уже довгенько не могла співати. Вона смикнула головою, кволо кивнувши на слова Еллі. Жінка відчувала, як маля — щільна, слизька, нестерпно болюча грудка — проштовхується крізь неї назовні. Відчуття було таким, наче з неї посмик за посмиком видирали нутрощі.
— Ні, Господи, ні, — скрушно прошепотіла Рене.
Гарпер нетямилася від болю, в очах їй мерехтіло. Світ навколо миготів від чорних і срібних цяток. Особливо дошкуляло жевриво, яке вона бачила краєм правого ока, невпинне золотаве блимання. Гарпер струснула головою, щоб позбутися його, але сяйво нікуди не зникло.
— Гляньте! — гукнула Еллі, ухопивши і стиснувши Гарпер за плече. — Глянь!
Гарпер повернула голову, щоб подивитися, що ж так схвилювало Еллі.
Спершу вона подумала, що дівчина так зраділа, бо прокинувся Нік. Малий водив пухкенькими руками з боку в бік, сонно роззираючись і витираючи мокре обличчя. Однак Еллі вказувала повз брата, далі на схід.
Тоді Гарпер подумала, що дівчина зраділа світанку. Смужка мерехтливого мідного світла тягнулася небокраєм. Небо на сході було затягнуте хмарами, забарвлене відтінками журавлини й лимона.
Вода хлюпнула Гарпер в обличчя, і вона закліпала сяйливими очима. На якусь мить усе довкола роздвоїлося; яскравих золотавих цяток сяйва вдалині теж було дві. Тоді зображення перед очима знову злилися в одне, і вона побачила високо в небі гаряче, сліпуче світіння, яке все розросталося. Мимоволі, від самого вигляду Фенікса, її охопило піднесення, серце сповнилося теплом, жодним чином не пов’язаним з лускою. На якусь мить відступили навіть гострі, колючі судоми в череві. Вона закліпала, зморгуючи з очей чи то солону воду, чи то сльози.
Втім, Еллі й не на Фенікса вказувала.
Вона тицяла пальцем на вітрильник.
Велике білосніжне трикутне вітрило з малюнком у вигляді червоного краба. Коли судно затулило собою висхідне сонце, парусина обернулася на миготливу пелену з золота.
184
«Над веселкою» (
185
«Лишитися у живих» (