На той час із запасів у Гарпер залишалися хіба запилені бляшанки в глибині буфету, і вона ніяк не могла пригадати, коли їх купувала. Востаннє вона полишала будинок ще в переддень того, як уперше побачила смугу в себе на нозі. Не наважувалася. Може, їй і вдалося б замаскуватися — луски на руках та обличчі вона не мала — але серце здригалося від самої лише думки, що вона випадково наштовхнеться на когось у крамниці й тим самим прирече його на смерть.
Частина її вагалася, чи їстиме вона «Кріско»[30]. Інша частина нашіптувала, що буде, і то скоро. Гарпер також приберегла трохи порошку какао, сподіваючись, що він смакуватиме, як шоколадний пудинг.
Не було окремої миті, коли вона вирішила: «Треба вирушати». Вона не вирішувала годинами, чи час їй вже ризикнути та покинути домівку, де зовсім скоро не залишиться ніяких харчів.
Втім, одного дня вона познімала увесь одяг з мотузки на задньому ганку й почала складати його купкою на ліжку поряд з «Портативною мамою». Спершу це був лише набір речей, які вона збиралася заховати: деякі футболки, пара джинсів, її треники. Але так само це виглядало як купа речей, які вона узяла б із собою, якби довелося пакуватися в авто та кудись рушати. Коли вона відчинила шафу, то на власний подив почала діставати речі назовні, а не навпаки.
У неї не було жодної мети, жодного плану, практично жодних думок. Нею рухала лише напівсформована ідея, що було б розумно спакувати деякі речі до свого старого саквояжа на випадок, якщо доведеться поспіхом залишити будинок. Здебільшого вона була на автопілоті, ширяючи без наміру й цілі, мов листок від невгамовного осіннього бризу. Гарпер увімкнула радіо — бумбокс «Гелло Кітті» ядуче рожевого кольору, який працював на батарейках D — і почала складати речі під радіостанцію класичного року: Том Петті та Боб Сігер забезпечували їй акустичний еквівалент шпалер.
Та якоїсь миті її свідомість повернулася в теперішнє, і вона зрозуміла, що музика припинила грати. Ді-джей уже якийсь час белькотів монолог. Вона впізнала цей голос: схриплий, скрипучий бас колишнього жартівника-ведучого ранкового шоу. Чи, може, він був отим ведучим-консерватором? Їй ніяк не вдавалося пригадати, а ще з думок геть вилетіло його ім’я. Коли він заводив мову про себе — що він робив часто — то називався Мальборо-Меном: через усіх паяльників, яких викурив. Так він називав людей, хворих на драконячу луску — паяльники.
З бундючною самовпевненістю він розводився, що колишній президент став чорнішим, ніж раніше, оскільки зварився живцем від драконячої луски. Казав, що після ефіру разом із кремаційним загоном полюватиме на паяльників, вистежуватиме їх у сховках і спопелятиме. Гарпер сиділа на ліжку, слухаючи з відразою й зачудуванням, коли він розповідав, як змусив трьох дівчаток зняти з себе футболки, щоб переконатися, чи немає драконячої луски у них на цицьках.
— Здорові американські цицьки, ось за що ми боремося, — казав він. — Це треба внести до Конституції. Кожен чоловік має право на життя, свободу та вільні від мікробів буфери. Звикайте, дівки. Якщо ми з’явимося у вас на порозі, будьте готові виконати свій патріотичний обов’язок і показати ваші волелюбні, не загиджені вірусом дійки.
Гарпер від несподіванки підскочила, коли дверний молоток гупнув об двері, перелякавшись, що кремаційний загін вже прийшов по неї. Звук вийшов по-своєму навіть страшнішим за крик на вулиці чи пожежну сирену. Як кричали люди, вона чула що не день, а як гуділи сирени — ледь не щогодини. А от коли хтось востаннє стукав у двері, пригадати не могла.
Вона перетнула коридор і глянула у вічко. На ганку перед дверима стояли Тигр Тоні і Капітан Америка, тримаючи в руках зморшкуваті пластикові пакети. Позаду них, у кінці під’їзної доріжки, спиною до будинку сидів, смалячи цигарку, чоловік — цівка диму відділялася від його голови.
— Солодощі та проказа, — пролунав стишений голос. Дівочий голос.
— Солодощі чи... — почала була Гарпер і затнулася. — Ще ж не Геловін.
— А ми вирішили почати раніше!
Її гнівало, що якийсь ідіот відправив дітей колядувати солодощі посеред чуми. У неї були досить жорсткі уявлення про батьківство, і така поведінка не підпадала під її стандарти. Це обурило її внутрішню англійську няню, і їй захотілося тицьнути безсоромному дорослому в око парасолькою.
Гарпер зняла куртку з гачка й надягла на себе, щоб приховати мальовничий орнамент драконячої луски, який вкривав її руки. Вона відчинила двері, залишивши їх на ланцюжку, і визирнула крізь шестидюймовий просвіт.
Дівчинці з однаковим успіхом могло бути як вісімнадцять, так і тринадцять років. З обличчям, схованим за маскою Капітана Америки, сказати було неможливо. Голова в неї була поголеною, і, якби не голос, Гарпер запросто могла переплутати її з хлопчиком.
30
«Кріско» («Crisco») — американська торгова марка, представлена 1911 року, під якою випускається широкий асортимент кулінарних олій та масел.