Наосліп схопила клаптик паперу, що пристав їй до грудей, відчепила й поглянула на нього, розгледівши жменю слів:
...руки, що перетворюють на попіл подерті сторінки історії, здаються руками дивовижного музики, який диригує симфонією полум’я й горіння...[32]
Вона відмахнулася від нього, жбурнувши назад до вітальні, і грюкнула дверима.
15
На дверях був замок, але вона не стала завдавати собі з ним клопоту. Не було сенсу. То був замок-защіпка, і він легко його виб’є. Вона навіть не була певна, чи зачиняться двері з відірваним кулею одвірком.
Гарпер схопила дерев’яний стілець зліва від дверей і повалила його додолу, щоб створити бодай якусь перепону. Її саквояж із набитим під «Портативною мамою» одягом лежав під ліжком. Ухопивши його за шкіряні ручки, вона рушила до вікна, яке виходило на задвірок. Клацнула замком і підняла його. За її спиною з глухим скрипом тріснув стілець.
Пагорб за будинком круто спускався донизу, довгий схил вів до дерев. Якщо дивитися з фасаду, могло здатися, що спальня на першому поверсі, та якщо обійти будинок, то ставало зрозуміло, що насправді це другий поверх: під ним був підвал з виходом. Від вікна спальні донизу — п’ятнадцять футів падіння в темряву.
Перекинувши ноги через підвіконня, вона опустила погляд і побачила, що з неї ллється кров: увесь перед білого бюстгальтера просяк нею. Куди саме її було поранено, вона не відчувала. Часу думати про це не було — дівчина стрибнула, потягнувши за собою сумку. Вікно за нею зірвалося назовні, коли Джейкоб влучив у нього кулею.
Гарпер падала, очікуючи вдаритися об землю, та цього не сталося, і вона падала далі. У шлунку все переверталося догори дриґом. А тоді вдарилася об землю. Подих перехопило від спалаху болю, коли вона приземлилася на праву ногу, підім’явши її під себе. На думку їй спали фортепіано, що падали в німому кіно, розбиваючись від удару, а білі клавіші розсипалися на тротуар, наче безліч маленьких вибитих зубів.
Гарпер втратила рівновагу, завалилася вперед, впавши в багнюку, а тоді котилася, котилася й котилася. Вона випустила з рук саквояж, який тепер котився разом з нею, гублячи свій вміст у темряві. Відчуття було таке, наче нога в правій кісточці зламалася, та це не могло бути правдою, бо тоді Джейкоб зловить і уб’є її.
Прокотившись крутим схилом дві третини шляху, вона плюхнулася й спинилася; над головою кружляло задимлене нічне небо. Краєчком ока бачила свій високий, вузький будинок, що нависав над нею. Інше око вихоплювало край лісу з напівголими деревами, скелетами в лахмітті. Їй хотілося тільки лежати, поки світ довкола неї припинить крутитися.
Та часу на це не було. Йому знадобиться не більше двадцяти секунд, щоб дістатися сходами до підвалу, а тоді вийти крізь задні двері.
Вона підвелася. Земля під ногами видавалася небезпечно хисткою, нетривкою, наче док у бурхливу погоду. Вона задумалася, чи було запаморочення наслідком кровотечі. Поглянула на просякнуту блузку, на багряну пляму спереду і відчула запах вина. Отже, він таки не поцілив у неї кулею. Це було бордо з медового місяця; тепер вона носила його на собі. Увесь винний край Франції обернувся на попіл, а отже пляма на її блузці тепер коштувала кілька тисяч доларів на чорному ринку. Дорожчих парфумів їй носити не доводилося.
Гарпер сперлася лівою рукою об землю, щоб врівноважитися, поклавши її на купку листя й щось загорнуте в пластик. Свисток. Бог його знає, нащо вона його спакувала з речами.
Дівчина звелася на ноги. Вона полишила свій саквояж, усі розкидані речі й «Портативну маму», але свисток залишився при ній. Зробила перші кроки в бік лісу, і права нога ледь не підігнулася під нею. Почувся хрускіт, від спалаху нестримного болю в неї зігнулися коліна. Її, може, і не підстрелили, та щось у щиколотці вона собі зламала. Щодо цього жодних сумнівів.
— Гарпер! — закричав позаду неї десь на пагорбі Джейкоб. — Гарпер, припини бігти, суко!
Поламана кісточка в її щиколотці знову хруснула, очі застелив сліпучо-білий спалах болю. Якусь мить вона бігла майже наосліп, ледве чіпляючись за свідомість. У бойовиках люди постійно випадали з вікон, і нічого такого з ними не ставалося.
Біжучи, вона зрозуміла, що почала діставати свисток з целофанової обгортки. То була бездумна, автоматична дія: її руки ніби жили окремим життям.