— Ви перемогли її? — запитала Гарпер.
— Краще, — відказав Отець Сторі. — Ми стали друзями.
3
Гарпер швидко отямилася, здригаючись усім тілом й плутаючись у простирадлах.
Керол Сторі схилилася над нею і торкнулася рукою зап’ястя.
— З тобою все гаразд. Дихай.
Гарпер кивнула. У голові паморочилося, від шаленого пульсу в очах аж мерехтіло.
Їй стало цікаво, скільки часу вона проспала. Дівчина пригадувала, як її попід руки вели сходинками лазарету, як Бен Патчетт та Рене Ґілмонтон слідували її обачним вказівкам, припіднявши щиколотку й забинтувавши її кількома рулонами марлі. А ще тьмяно пригадувала, як Рене принесла їй ледь теплої води та декілька пігулок парацетамолу: у пам’яті зринав холодний сухий доторк руки жінки на чолі, її схвильоване, зосереджене обличчя.
— Що тобі снилося? — запитала Керол. — Ти пам’ятаєш?
У Керол Сторі були величезні, сповнені подиву очі з райдужками кольору кави, де-не-де поцяткованими золотом драконячої луски. Зап’ястя вкривали золотаво-чорні кільця, а коротка футболка була задерта, виставляючи на огляд схрещені смуги луски над стегнами. Вигляд у неї був як у гота-стрільця. Шкіра в місцях, яких ще не торкнулася недуга, була такою блідою, що, здавалося, просвічувалася. Дівчина була такою витонченою, що складалося враження, ніби варто їй спіткнутися і впасти, як вона розлетиться на шматочки мов керамічна ваза.
У грудях Гарпер щеміло, а в зламаній щиколотці наче розпечена спиця засіла. Думки їй плуталися і ледве валандалися, ще й досі не вирвавшись із тенет сну.
— Мій чоловік написав книжку. Я її впустила. Сторінки розлетілися, і... напевно, я намагалася зібрати їх докупи до того, як він прийде. Не хотіла, щоб він дізнався, що я її читала.
То було не все — далеко не все — але спогади вислизали від неї, зникали з очей, наче пожбурений у глибоку воду камінь.
— Мені здалося, що краще тебе розбудити, — промовила Керол. — Ти вся тремтіла, видавала ці жахливі звуки, а ще... ну... трохи курілася.
— Я курілася? — перепитала Гарпер. І зрозуміла, що відчуває слабкий запах горілого, наче хтось спалив кілька соснових голок.
— Лише трохи, — Керол вибачливо подивилася на неї поглядом, повним співчуття. — Коли ти зітхала, виходив блакитний димок. Таке буває від стресу. Коли ти навчишся єднатися з Блискотом, такого більше не траплятиметься. Тільки-но станеш однією з нас — частиною гурту — драконяча луска вже ніколи не завдасть тобі шкоди. У це важко повірити, але одного дня ти, може, навіть вбачатимеш у лусці благословення.
Гарпер почула в голосі Керол безвинну й беззаперечну певність фанатика, і це її неабияк стривожило. Джейкоб навчив її вважати людей, які торочать про благословення та віру, дещо немічними та простакуватими. Люди, які переконані що на все є своя причина, були варті жалю — бо зреклися допитливості до світобудови на користь утішної дитячої казочки. Саме це прагнення Гарпер могла зрозуміти. Вона й сама була шанувальницею дитячих оповідок. Та одна річ — згаяти дощове недільне пообіддя за читанням «Мері Поппінс», і зовсім інша — думати, що вона справді з’явиться в тебе на порозі й проситиметься працювати нянею.
Гарпер, як могла, силкувалася напнути на себе вираз ввічливої зацікавленості, та, певно, її стривоженість усе ж проступила назовні. Керол відкинулася на стільці й засміялася.
— Забагато і заскоро, як на перший раз, так? Ти тут новенька. Спробую не тиснути на тебе. Утім, попереджаю: тут, у нас — навіжені хазяйнують в божевільні. Що сказав кіт Алісі в «Країні Див»?
— У нас у всіх не всі вдома[34], — відповіла Гарпер, мимоволі всміхнувшись.
Керол кивнула.
— Батько хотів щоб я поводила тебе, показала табір. Усім кортить познайомитися з тобою. Ми запізнюємося на сніданок, але Норма Гілд, яка завідує кафетерієм, пообіцяла, що не зачинятиме кухню, аби ми встигли поїсти.
Гарпер підвела голову і, примружившись, поглянула крізь вікно у темряву, таку кромішню, що, здавалося, її тримають під землею. У єдиній кімнаті лазарету стояло три розкладачки, з розвішаними між ними шторками, покликаними створити відчуття бодай якогось затишку; Гарпер займала середнє з ліжок. Коли вона знепритомніла, було темно. Темрява трималася й досі, а ще Гарпер ані найменшої гадки не мала, котра зараз година.
— Близько другої ночі, — мовила Керол, наче прочитавши думки Гарпер. — Ти проспала цілий день... але воно й не страшно. Ми тут усі як вампіри: прокидаємося під захід сонця, повертаємося до склепу на світанні. Крові поки ще ніхто не п’є, але коли скінчаться консерви, хтозна, що може статися.
34
Репліка Чеширського Кота з книги Льюїса Керрола «Аліса в Країні Див» (переклад В. Корнієнка).