— Еллі, — мовила Гарпер. — І Нік. Нік! А як же Нік? Як він приєднується до ваших співів і сяє разом з усіма, якщо він не може чути?
Решта озирнулися одне на одного — і зайшлися веселим сміхом, наче Гарпер сказала щось насправді дотепне.
— Нік, — промовила Керол, — віртуоз. Він навчився сяяти ще до мене. Ось чому... чому для нього так легко доєднатися до Блискоту... на це запитання ні в кого з-поміж нас відповіді немає. Нік каже: якщо він не може чути музики, це зовсім не означає, що й драконяча луска не може. Мій батько каже, що то ще одне диво. Він узагалі щиро вірує в дива. Гадаю, я так само. Ходімо, Гарпер, я хочу показати тобі решту табору.
— Якщо треба милиця, — сказав Майкл, — то в мене є плече.
Виходячи, вони зупинилися щоб поставити посуд у цеберко з сірою мильною водою, і Гарпер зиркнула на двох хлопців-підлітків, що працювали на кухні. Вони руками протирали склянки, слухаючи радіо.
З нього долинав статичний шум.
5
Діти знову ганяли футбольного м’яча в долині. Химерний блідо-зелений м’ячик перекочувався з місця на місце, блукаючи, мов мандрівний вогник[40].
— Навіть не уявляю, чим ми їх займемо, коли сніжитиме, — промовила Керол.
— А що станеться, коли засніжить?
— Містер Патчетт каже, що нам доведеться бути обачнішими щодо пересувань, — відповів їй Майкл. — Якщо залишатимемо сліди, то їх може хтось помітити з повітря. Особисто в мене прихід зими не викликає жодного ентузіазму.
— Майкле, коли ти прибув до табору? — запитала Гарпер.
— Потому як сестри живцем згоріли, — відказав він без найменшого натяку за смуток. — Згоріли разом. Коли мені вдалося їх загасити, вони досі обіймали одна одну. Гадаю, то благословення. Вони померли не на самоті. Знайшли розраду у власному товаристві. Цей світ вони покинули, та я чую їхній шепіт у Блискоті.
— Часом, коли я єднаюся з Блискотом, — почала Керол, — то майже певна, що відчуваю присутність сестри поряд — так близько, що, здавалося, можу навіть покласти долоню їй на плече, як завжди це робила раніше. Розумієш, коли ми сяємо, усі вони вертаються до нас. Світло, що його ми витворюємо разом, показує все колись втрачене в пітьмі.
Гарпер зусиллям волі приборкала тремтіння, що зароджувалося в тілі. Коли вони заводили мову про Блискіт, то переповнювалися невигадливим щастям людей-овочів.
Керол привела Гарпер до саду, де височіли моноліти й язичницькі кам’яні вівтарі.
— Ходять чутки, що цим каменям тисячі років, і їх тут поставило давнє плем’я за допомогою позаземних технологій. Втім, мій батько каже, що їх сюди притягли з каменярні в Оуґанквіті. Саме тому його краще не запитувати ні про що насправді цікаве.
Проходячи серед каменів, Гарпер розгледіла мідні меморіальні дощечки, вгвинчені в кремезні стовпи граніту. На одній були перелічені імена сімнадцятьох юнаків, що померли в багнюці східної Франції під час Першої світової. На іншій — тридцять чотири імені юнаків, що загинули на узбережжі західної Франції під час Другої. Гарпер спало на думку, що всі надгробки мають бути такого розміру, бо ті маленькі плити, котрі вкривали більшість кладовищ, навіть близько не здатні були передати бридкого паскудства від втрати цнотливого сина, за тисячі миль від дому, в багні та холоді. Потрібне було щось аж таке велике, щоб у душу закрався страх — зараз камінь завалиться й розчавить мене.
— Це наша церква, — сказала їй Керол. — Якщо піднятися у дзвіницю, то за ясної погоди звідти можна розгледіти Мейн. Тільки повір, тобі не захочеться дивитися на Мейн. Далі на північ немає нічого, окрім чорного диму й заграви. Зранку ми приходимо сюди поспівати й розділити Блискіт, зазвичай мій тато може виголосити декілька слів. Опісля це місце слугує за шкільну аудиторію.
Керол вказала на стежку, що в’юнилася крізь зарості сумаху та ялин.
— Я живу там, далі в лісі, у маленькому білому будиночку, на якому зображена велика чорна зірка. Живу з батьком. Часом почуваюся через це винувато. Мені слід було б залишатися з рештою жінок, у дівчачому гуртожитку — туди ми далі й прямуємо. Тато каже, що я можу виїхати будь-коли, якщо забажаю бути з іншими жінками, та я знаю, що тоді йому нізащо не заснути. Питиме каву галонами, хвилюватиметься, носитиметься кімнатою і ще більше хвилюватиметься. Він і так спить заледве п’ять годин, та й то, лише коли змушую випити на ніч таблетку. Ходімо! Покажу тобі, де тримаю свій гарем!
40
Вогники мандрівні (