Гарпер міркувала над тим, щоб спакувати «Портативну маму» та свій одяг у саквояж, та до пункту призначення «досить» багаж їй не був потрібен. «Досить» було відлунням десь глибоко всередині неї, лункою порожнечею; вона була наче дзвіниця, в якій урочисто вдарив дзвін. Ніколи не питай, по кому подзвін[49].
Гарпер підвелася і рушила холодним запиленим бетоном. Вона зупинилася біля підніжжя сходів й озирнулася на лабіринт розкладачок — лабіринт сплячих жінок. Тієї миті вона любила їх усіх, навіть нестерпну Джеймі Клоуз із її потворним ротом та кирпатим носом. Гарпер завжди хотілося мати таку сувору подругу, як Джеймі. Когось грубого й бундючного, хто міг присадити сучку, якщо та надто ляпала язиком. Вона любила Рене, дівчат Нейборс, маленьку Емілі Вотерман та Еллі з Ніком. Найдужче Ніка, з його зеленими, кольору пляшки очима та гнучкими руками, які вимальовували в повітрі слова, наче він хлопчик-чаклун, котрий викреслює заклинання.
Вона піднялася на три сходинки до дверей, клацнувши, послабила засув і вислизнула назовні. Від кволого сонячного світла закліпала. Гарпер давно вже його не бачила, тож очі в неї заболіли.
Високий блідий небосхил був схожим на блякле циркове шатро. Вона піднялася на кілька сходинок вище, залишаючи по собі тоненькі ниточки диму. Луска пропалювала дірки в її спортивках, у її футболці «Рент»[50]. Вона дивилися «Рент» разом з Джейкобом, і він тримав її за руку, коли вона ридала під кінець. Гарпер здивувало раптове бажання опинитися поряд з Джейкобом, щоб його гнучкі й дужі руки огорнули її за талію. Те, що під час останньої їхньої зустрічі він вимахував револьвером у неї перед носом, здавалося, втратило будь-яке значення.
Їй на думку спало, що Джейкоб, можливо, мав рацію. Набагато легше було вчинити так, як хотів він. Йому було відомо, як це жахливо — згоріти живцем. Він лише хотів позбавити її цих мук. А вона за це пошматувала йому обличчя уламком скла й зіпсувала їхню особливу пляшку вина.
Гарпер переконувала себе, що чіпляється за дійсність через дитя, але насправді ж дитя нічого в цьому питанні не вирішувало. Вона й далі трималася берега лише тому, що не готова була розпрощатися з життям та усім хорошим, що його наповнювало. Вона егоїстично бажала ще. Хотіла ще раз обійняти батька, відчути запах його одеколону «Ейт-енд-Боб», який завжди навіював думки про мотузку, просяклу морською водою. Хотіла сидіти десь біля басейну, щоби сонце виблискувало на її здебільшого оголеному тілі, і провалюватись у напівсон, поки мати щебетатиме про всі ті кумедні речі, які Стівен Кольбер напередодні увечері казав по телевізору. Їй хотілось перечитати улюблені книжки й бодай ще раз відвідати найкращих друзів: Гаррі та Рона, Більбо та Ґендальфа, Ліщину та Кучму, Мері та Берта[51]. Їй кортіло ще хоча б раз ревма ревіти на самоті й узятися від сміху за живіт. Хотілося ще безліч разів зайнятись сексом; втім, якщо озирнутися на минуле, більша частина її сексуальної історії була пов’язана з чоловіками, які їй не дуже вже й подобалися.
Вона запевняла себе, що продовжує жити, бо хоче, щоб її син (незбагненним чином вона була певна ще від самого початку, що то саме хлопчик) відчув хоч краплину всього того хорошого в житті: міг зустріти власних батьків, почитати трохи добрих книжок, завести дівчину. Та в дійсності її синові не судилося зробити нічого з цього переліку. Він був приречений померти ще до народження. Підсмажитися в утробі. Вона трималася, лише щоб зрештою вбити його. Їй хотілося попросити в маляти вибачення за те, що його було зачато. Гарпер здавалося, що вона не спромоглася виконати єдину обіцянку, яку коли-небудь йому давала.
Коли Гарпер дісталася верхівки сходів, то зрозуміла, що забула черевики. Та це вже не мало значення. Тонка скоринка першого снігу розтанула, окрім кількох купок попід соснами. Вітер тріпав високі жмути мертвої трави й каламутив поверхню моря, наганяючи на неї дрібні баранці.
Гарпер не була певна, чи довго вистоїть під вітерцем з моря, ще й у такому тонкому і пошарпаному одязі. Та кілька митей насолодитися подувом чистого морського повітря собі дозволити все-таки могла. Їй не слід було виходити надвір удень — якби Бен Петчетт дізнався, то неодмінно засмутився б, — але табір Віндем був сухим, холодним і порожнім. Навколо ані душі.
49
Цитата англійського поета-духівника, представника метафізичного напряму Джона Донна (1572–1631), зокрема відома тим, що була винесена Ернестом Гемінґвеєм у назву його роману, «По кому подзвін» (1940). Повністю цей рядок звучить таким чином: «Тому ніколи не питай, по кому подзвін — він завжди по тобі».
50
«Рент» (
51
Гарпер пригадує відомих персонажів фентезійних саг: Гаррі Поттера та Рона Візлі з поттеріани Джоан Ролінґ; Більбо та Ґендальфа, персонажів Джона Р. Р. Толкіна з низки творів про Середзем’я; Ліщину та Кучму — кроликів, героїв пригодницьких романів Ричарда Адамса з циклу «Вотершписький пагорб» (відомого також як «Небезпечні мандри»); Мері Поппінс та Берта Доуеса-старшого з серії книг Памели Треверс про Мері Поппінс.