Вона рушила до берегової смуги, ступаючи вогкою, зогнилою травою. Гарпер спинилася лише раз — щоб оглянути білий камінець, завбільшки з череп немовляти, поцяткований чорними смужечками, що видалися їй схожими на драконячу луску. Не без зусиль їй вдалося запхнути камінець в одну з кишень спортивок.
Вона продерлася крізь чагарник вічнозелених, минула елінг, дорогою до узбережжя підібравши ще кілька чудернацьких на вигляд камінців.
Гарпер безрадісно наспівувала собі під носа, мугикаючи слова співанки, підслуханої у галасливої малечі. Їй стало цікаво, чи знають вони хоча б, що їхня пісенька пародіює мелодію «Гей, Джуд»[52]. Певно, що ні.
Вона всміхнулася без жодного задоволення.
Їй хотілося повірити в диво Тітки Керол — повірити, що можна піснею відшукати відповідь на усі свої проблеми. Це працювало для решти, тримало їх у безпеці й наповнювало утіхою. Також мало б подіяти на неї, але не подіяло, і Гарпер ніяк не могла цьому зарадити: вона гнівалася на них через власну неспроможність це зробити. Гнівалася, бо вони жаліли її.
Тут, самотня у пронизливій прохолоді чистого ранкового світла, вона могла зізнатися собі, що вони здавалися їй бридкими, коли всі разом починали сяяти в церкві. Стояти поміж ними, коли їхні очі світилися і пульсувала драконяча луска, було майже так само огидно, як бути обмацаною у натовпі рукою незнайомця. Найпалкіше від усього вона хотіла нарешті покласти кінець ранковій службі — тому галасу й шаленству, пісні й сяйву.
Гарпер м’яко ступала дощатим пірсом. Подмухи очисного дужого вітру доносили до неї морське повітря з відкритого океанського простору. Ступати дошками, зношеними десятиліттями плину води й вологи, було приємно. Дійшовши до краю, вона присіла. Камінці в кишенях гупнули об соснову поверхню.
Гарпер видивлялася острів Пожежника, ковзаючи кінчиками пальців по воді. Вона занурила великий палець й ахнула: вода була такою крижаною, що защеміли суглоби на нозі.
Хтось залишив шматок потріпаної зеленої ганчірки, обв’язавши довкола стовпа. Вона почала неквапливо його розв’язувати. Їй здавалося, що важливо сильно не задумуватися над тим, нащо вона справді прийшла до пристані. Якщо подивитися правді у вічі, їй може не вистачити духу.
Втім, на якомусь півпритомному рівні, вона розуміла, що холоднеча океану буде чи не такою ж нестерпною, як пекучі осині укуси на лусці, тож інстинкт змусить її повернутися до берега. Та якщо зв’язати зап’ястя, вона не зможе плисти, а холод досить скоро стихне до отупіння. Гарпер подумала, що варто розплющити очі, поки вона буде під водою. Їй завжди подобалася розмита пітьма підводного світу.
Імлистий серпанок на сході порідшав, і тепер було видно смугу блідої блакиті. Гарпер відчула себе такою ж ясною і безмежною, як блакитне небо. Відчуття було хорошим. Вона почала зав’язувати мотузку довкола зап’ясть.
Легкий бриз доніс чийсь віддалений крик.
Вона завагалася, а тоді повернула голову щоб прислухатися.
На одному боці острова стояла руїна однокімнатного котеджу. Залишилося лише дві стіни. Інші дві, разом з дахом, завалилися — посеред решток приміщення навхрест стояли обвуглені балки.
Друга, менша будівля, схожа на хижку без вікон — пофарбована в зелене, з білими дверима — була зведена на піщаному виступі, повернутою в бік табору Віндем. Через вкритий дерном дах і дюну, що височіла біля дальної стіни, хижка була схожа на гобітську нору, напівзариту в піщаний пагорб. З крихітного димаря щодня й щоночі звивалася цівка диму, та, наскільки знала Гарпер, це жодного разу не привернуло уваги зовнішнього світу. Годі було прочесати берегову лінію і не побачити бодай дюжину таких-от дрібних завитків диму.
Але натомість тепер, з димаря, долинав далекий відгомін спотвореного та стишеного голосу.
«Ні! Ні, не зробиш! Не посмієш! — прокричав Пожежник. — Не маєш права здаватись!»
Серце в неї шалено закалатало. На тривожну мить їй здалося, що він говорить до неї.
Та, звісно ж, чоловік ніяк не міг побачити її зсередини сараю. Він навіть гадки не мав, що вона там стоїть.
«Хіба я не виконав усе, чого ти бажала? — горлав він. Вітер здіймав його голос і, завдяки незбагненній акустиці, чітко доносив до неї. — Хіба я не виконав усе, чого ти бажала? Думаєш, я не хочу здатися? Але я досі тут. Якщо лишаюся я, то ти й поготів».
52
«Гей, Джуд» (
53
«Ей, тиииии, / ану не ридай, / бо згориш, / і все — бувааай, / Сумно! / Золу вимітати, / коли час / настав твій згоряти».