— Мені подобається посеред океану. Завжди подобалося, — промовив Отець Сторі через плече. — Знаєш, до послуг табору є майже сорокафутовий вітрильник, схований на острові Джона. Достатньо великий, щоб... ой, ти лише поглянь!
Він вказав мокрим веслом на інший бік води.
На носі каное Пожежника, з веслом, сиділа Еллі. Вона принишкла на дні й випросталася, щойно вони віддалилися від пірса на п’ятдесят футів.
— Пригадуєш, що їй сказав Джон тоді на березі? «Сама підеш чи тебе мотузком відтягти?», — проказав Отець Сторі голосом, віддалено схожим на Пола Маккартні у «Yellow Submarine». Не найгірше наслідування Пожежника. Він знову це промовив — «Мотузком!» — по-британському, римуючи з «обов’язком», тоді повторив ще раз, цього разу з американською вимовою, так, щоб римувалося до бузком.
— Ха! Він підказав їй, що ми скористаємося каное, тож вона побігла наввипередки й дочекалася нас. Що ж, вона неухильно дотримується своєї «та-пішли-ви-всі» жилки. Її матері, Сарі, я теж ніколи й слова сказати не міг.
Берегова лінія, поросла наїжаченими ялинами, минала їх з обох боків, поки вони полишали невеличку гавань.
— Отче, вас щось турбує? Ви казали, що недобре почуваєтеся.
— Здається, я казав, що в мене до вас медичне питання особистого характеру. Не пригадую, чи згадував, що це якось стосується мене. Гадаю, зі мною все гаразд. Трохи важко на душі. Але ви такого не лікуєте, правда ж?
— Чому ж. Прийміть дві шоколадки і покличете зранку. Думаю, в Норми Гілд ще зосталося кілька «Поцілунків Герші» на кухні. Скажете, що я виписала вам рецепт.
Він не засміявся.
— Боюся, я вимушений буду спровадити декого. Я все мізкував, як можна захистити людину, якій ніхто не зможе пробачити. Так собі думаю, що вислати її — це єдиний спосіб якось зарадити. Якщо вона лишиться тут, хтозна, що з нею надумає вчинити табір, — він зиркнув на Гарпер і злегка всміхнувся. — Щораз, коли бачу, як усі вони співають і сяють разом, стає цікаво, що трапиться, коли вони надумають вдатися до самосуду. Як гадаєте, драконячій лусці натовп сподобається так само, як і хор? Певен, що так.
8
«Він знає, хто злодій», — подумала Гарпер. Ця думка зринула їй у голові, мов рвучкий поштовх, мисленнєвий відповідник гострої кнопки, на яку наступають ногою.
— Навіщо ви мені це розповідаєте? — запитала вона.
Він втупився кудись понад носом човна.
— Людина, про яку я веду мову, нізащо не покине табір добровільно. Чи могли б ви — якби довелося — щось їй вколоти? Заспокоїти цю людину, якщо вона буде... в істериці? Небезпечна? Для себе або... або для навколишніх?
На таку розмову Гарпер аж ніяк не очікувала.
— У мене немає нічого достатньо сильного. Якщо чесно, Отче...
— Я б волів, щоб ви до мене так не зверталися, — розчаровано промовив він. — Я не був висвячений. Жодною церквою. Єдина, кому годиться називати мене отцем, — це Керол. Не варто було перетворювати це на звичку, але це тішило моє его. Я викладав етику та історію християнства в ліцеї, у Массачусетсі. За якихось п’ять місяців перетворився зі старко-бурко-какадеміка на святійшого Папу, Далай-Ламу нової віри. Якщо покажете мені людину, яка зможе перед таким встояти, то це буде справжній святий.
— Ну що ви, Отче. Якби я почула, як хтось отак-от з вас глузує, я б тій людині чимось по голові дала. Кому ж, як не вам, знати, що ви даруєте цим людям надію? Ви подарували мені надію, і це так само чарівно, як і церква, повна людей, що сяють, мов різдвяні вогники. Я вже починаю вірити, що, можливо, доживу й побачу народження своєї дитини. І все завдяки вам, і пісням, і всім тим чудовим людям, які згуртувалися довкола вас.
— Ох, Гарпер, це дуже великодушно з вашого боку. Ви тільки не забувайте: то аж ніяк не моя заслуга, що ви усі такі дивовижні. Ви вже такими були, коли я вас знайшов.
Вони обминули мис і вийшли у відкрите море. Берег лишився за сорок футів віддалік; крутий пагорб, що здіймався крізь сухорляві голі дерева й каменюччя.
— Повертаючись до вашого запитання, я не маю жодних, бодай якихось заспокійливих. Хай Бог милує, якщо нам доведеться когось оперувати. Найсильніші ліки, які є в табірному медкабінеті, — це «Адвіл»[66]. Та якби у мене й було щось міцніше, я б не хотіла застосовувати заспокійливе як знаряддя кари. Я таким не займаюся. Я допомагаю хворим людям.
— Ця людина — вона і є хвора. І поки ви не спитали: ні, я не хочу розголошувати власні припущення. Доки остаточно не визначусь, як вчинити найкраще.