Дим обпікав її горло. Білі клуби порснули з ніздрів. Вона зненавиділа кожну хвилину надії, яку дозволила собі почувати. Зненавиділа себе за те, що підспівувала, співала з іншими, співала для інших, співала...
«Співала для інших», — подумала Гарпер. Співала у злагоді. Отець Сторі казав, що важить не пісня, а саме злагода. А самотужки злагоди не створиш.
Жінка закліпала від диму. Очі змокріли, липкі краплини сліз вже збігали щоками, і м’яким, уривчастим голосом вона заспівала знову. Її думки обернулися досередини, спрямувавшись до життя, що вузликом зв’язалося в утробі.
— I’ll be your candle on the water, — заспівала вона. Цього разу не Джулі Ендрюс, а дещо з Гелен Редді. То була перша пісня, яка спала їй на думку, і від її звучання, яке слабкою луною наповнювало трубу, вона відчула раптове, напівістеричне бажання засміятися. — My love for you will always burn[69].
Вона страшенно фальшивила, голос тремтів від емоцій, та ледь не з першого слова її драконяча луска запульсувала й заблищала м’яким золотавим світлом — відчуття хімічного жару, що скрадався шкірою, почало вщухати. Водночас дитя всередині неї, здавалося, почало повільно обертатися, прокручуючись, наче гвинт, і вона подумала: «Він показує тобі, що робити. Він у злагоді». Безглузда ідея, та тільки тоді вона півобертом повела стегнами, слідуючи за гофрованими виступами труби, і поволі посунула вперед. Жінка вивільнилася так раптово, що з глухим дзвоном гепнулася головою.
Гарпер повзла крізь сповнений димом розтруб. Її легені силувалися знайти кисень, якого бракувало, втім, у голові не паморочилося і слабкості вона не відчувала. Справді, у неї було достатньо повітря, щоб і далі співати дитині виснаженим шепотінням.
Вона схилила голову, зморгуючи сльози з очей, а коли знову підвела затуманений погляд, дикобраз був прямісінько перед нею, так близько, що вона могла покласти на нього руку. Його плащ з гілок наїжачився.
Гарпер вдарила палицею об стінку труби, відвела її назад а тоді з силою шпигнула нею в дикобраза.
— Для тебе я стану свічкою в сраці, якщо не шкандибатимеш, опецьку, — напівпроспівала, напівпрохрипіла вона.
Він знову драпонув від неї, та Гарпер уже по горло була сита тим дикобразом, і дренажною трубою теж. Вона тицьнула палицею йому під зад і пхнула його далі поперед себе. Їй спало на думку, що з цього цілком може вийти олімпійський спорт: дикобразячий керлінг.
Гризун перейшов на біг, або принаймні таку його подобу, на яку тільки здатен його вид. Він не вагався, діставшись кінця труби, а відразу зістрибнув і чкурнув назовні. У мерехтливому помаранчевому сяйві багаття, що освітлювало вечір, Гарпер розгледіла, що дикобраз, зрештою, не такий уже й великий. Затиснутий у трубі, він скидався на цуценя. Та зовні, під тріпотливою загравою вогнища, більше був схожий на шпичастого хом’ячка. Він зиркнув на неї докірливим оком і почвалав далі. На якусь мить Гарпер навіть відчула провину за те, як повелася з ним. Вона так само вимушено покинула домівку і в чомусь могла його зрозуміти.
Гарпер почула наляканий шепіт, ліворуч від виходу труби: «Бляха, що за хрінь?» Хтось пожбурив каменем у дикобраза, і бідна зацькована тварина стрімголов кинулася в чагарник.
Гарпер підповзла на кілька дюймів ближче, майже до краю труби.
— Привіт, народ, — промовила вона стишено.
Кінець труби оповила тінь, нічне небо затьмарили голова й плечі дебелого чоловіка.
Гарпер більше не тліла й не співала, і в якийсь момент за кілька останніх митей золоті цяточки драконячої луски припинили сяяти. Її руки й спина, вкриті тонким, делікатним візерунком спори, щеміли, та відчуття це було не те щоб неприємним.
— Хто це? — запитав кремезний чоловік, вдивляючись у трубу.
Попри пошарпаність, бруд й шар попелу, його морквяний комбінезон виглядав кричуще у мороці, яскравий, мов неонова вивіска. Чоловік мав ведмежу поставу та кам’яне обличчя, вкрите шрамами від вугрів... але його жовтуваті очі справляли на Гарпер враження мало не професора. Ті очі, як не дивно, мали майже той самий колір, що й очі дикобраза.
— Я Гарпер Вілловз. Медсестра. Я прийшла, щоб допомогти вам втекти. Вас двоє, правильно?
— Так, але... він уже намагався пропхатися в трубу і не вліз. А я навіть більший за нього.
— Ви не полізете через трубу. Ви пройдете прямо по переправі. На тому боці доріжки чекають друзі з човнами. Вони доправлять вас у безпеку.
— Дамочко, ми ховаємося в канаві вже двадцять годин. Жоден з нас не у тому стані, шоб перетнути ту переправу. Мій кумпель заледве на ногах стоїть. Дякую, що турбуєтесь про нас. Щиро дякую. Та цього не буде. Нема значення, хай навіть ваші човни усього лиш за сотню футів звідси. З тим самим успіхом вони б на Місяці могли бути. На тій парковці п’ять десятків людей, більшість озброєні. Якщо ми поткнемося з укриття і кинемося у ривок — який буде більше на кульгання схожий — вони перше стрілятимуть, і ніц не питатимуть.
69
«Для тебе я стану свічкою на воді / Моя любов палахкотітиме завжди» (