— Веслуй. Прав нас рікою Лета, перевізнику. Перевізнице. Передівице. — Він зареготав. — Алонсі![72]
Джон потягнувся до гасової лампи, що стояла на підлозі між сидіннями, підняв скляний резервуар і погладив пальцями гніт. Той спалахнув: гарячий язичок блакитного полум’я. Пожежник глянув на неї, щоб переконатися, що вона дивиться. Навіть такий поранений, він однаково тішився від уваги.
Весла дзвенькотіли у своїх гніздах. Гарпер почувалася так, наче ковзає не морською поверхнею, а в небі, серед пливкого безмежжя хмар. Імла перед ними розступалася, осяйними перлинами звиваючись під носом човна.
Гарпер досі вдивлялася у бліду прохолодну пелену туману, шукаючи острів, коли вони наткнулися на землю, раптово спинившись.
— Коли виліземо, буде трохи слизько, але не думаю, що хтось із нас потоне у багнюці, — промовив він. — Іди за мною, крок у крок.
Однією ногою він ступив за борт човна ще до того, як вона встигла дістатися до нього, відразу ж завалившись боком. Він тримав лампу, та вилетіла в нього з рук, розбившись десь у темряві, й згасла. Від болю він закричав, а тоді зареготав — кепським, п’янючим ґелґотом, який водночас і налякав, і роздратував її.
Вона вихопилася з човна, вгрузнувши по щиколотки у припливному намулі. За відчуттями це нагадувало крижаний липкий пудинг. Продираючись до Пожежника крізь гидку багнюку, Гарпер загубила черевика. Другий вона втратила, допомагаючи Джону вилізти на узгір’я. Черевик засмоктало з вогким чвакотінням, тож далі вона попленталася без нього.
Крізь прохолодну сирість вони нарешті дісталися до вогкого, щільного піску. Гарпер розгледіла хижку, тьмяну зелену стіну з білими дверима, і попрямувала туди.
— Тобі доведеться повернутися й витягти човен, — Джон посунув клямку й приклався плечем до дверей. — Бо інакше, коли настане приплив, його віднесе.
Її очам знадобилася якась мить, щоб пристосуватися до мороку. Вона бачила розкладачку; одяг, що звисав зі шворки; стоси книжок у м’яких обкладинках, які мали такий вигляд, наче безліч разів намокали, а тоді висихали, тож тепер розбухли, втративши будь-яку подобу форми. Досередини, крізь єдину пару вікон у даху, потрапляло срібне імлисте світіння.
У задній частині однокімнатної майстерні (це слово найвдаліше описувало це місце) стояла велика чавунна діжка, повернута на бік й припіднята на металевих ніжках. Подібну штуку тримав її батько в себе на задвірку у Флориді; він використовував її для повільного смаження барбекю зі свинячого окосту. До одного кінця діжки було приварено димар, який вигинався й зникав у задній стіні.
З одного боку діжки була прироблена заслінка. Біля саморобної печі валялися корчаки й купи водоростей. Джон відпустив Гарпер і, похитуючись, попрямував кімнатою до печі, ступаючи вузькими дерев’яними дошками, які застеляли підлогу. Він зазирнув усередину, на полум’я, що палахкотіло химерними блакитно-зеленими відтінками.
— Я тут, люба, — промовив він до вуглин. — Я вдома.
Він знайшов кілька сухих гілляк й жбурнув їх у вогонь, стромляючи руки в полум’я по самі зап’ястя. Тоді відступив, тримаючись за боки. Погляд його очей, скляних і порожніх, жодної миті не відривався від печі. Він задкував аж до вузького ліжка. Наштовхнувшись на нього литками, всівся.
Гарпер підійшла до нього й допомогла влягтися, почавши розстібати його сорочку. Він дивився повз дівчину на діжку, в якій вирувало полум’я. Вона немов зачарувала його й не відпускала.
— Зачини заслінку, — прошепотів він.
Вона проігнорувала його прохання, розстібаючи підтяжки.
— Треба цю сорочку зняти.
— Будь ласка, — промовив він, кволо засміявшись. — Вона може нас побачити й неправильно все зрозуміти.
Гарпер приклала долоню йому до обличчя. Гарячковий жар, яким пашіла його щока, не дуже її турбував. Гарпер потягнула його сорочку вгору, потроху знімаючи її. Звільнити ліву руку виявилось простіше простого, а ось коли вона почала стягувати правий рукав, Джон видав короткий хрипкий звук, щось середнє між плачем та сміхом.
Правий лікоть у нього набряк, набувши фіолетового кольору, поцяткованого темними, майже чорними плямами.
— Зігнути можеш? — запитала вона.
Коли вона обережно підняла його руку, згинаючи лікоть і дбайливо мацаючи пальцями опуклість кістки, Пожежник закричав. Нічого не зламано, проте м’які тканини напухли і стали шишкуватими на дотик, зв’язки зібгалися у клоччасті нитки. З зап’ястком справи були гірші. Він розбухнув до розмірів литки, під шкірою виступив темний синець.
Однією долонею вона взяла його за праву руку, іншою затиснувши передпліччя. Гарпер повертала зап’ястя з боку на бік, шукаючи місце підвивиху. Виступ кістки — півмісяцевої — вискочив, повністю змістившись.
72
Алонсі (