— Спершу потурбуємося про вашу голову, — відказала Гарпер. — А тоді вже займемося злодійкою.
— Я б не поклав злодія до рота, бо він би поцупив мої мізки, — мовив він. — Та й хай там що, а каміння смакує ліпше. Гадаю, я об щось гепнувся головою і завалив собі тінь. Ти її приладнаєш на місце, чи вона вже десь чкурнула?
— Усе, що мені потрібно, — це голка й нитка, і будете в нас як новенький.
— Головне, щоб глузд був ціленький, — відказав він. — Доживаю я кінця, старенький. А знаєте, моя маленька Сара теж була жахливою злодюжкою. Цупила в мене — цупила в усіх нас. Навіть у Пожежника. Бідолашний Джон Руквуд. Він намагався її не вбити. Гадаю, тепер спробує не вбити вас. Він, певно, закохався у вас. Та ще халепа. З вогню та в Пожежника.
— Ну звісно, він намагався її не вбити, Отче Сторі. Він її не вбивав. Я чула, що його навіть на острові не було, коли Сара...
— Йой! Ні. Певно, що ні. Він був невинним споглядачем. Як і Нік. За хлопцем провини нема. Вони обидва стали її поплічниками мимоволі. Чого не могла отримати від одного, вона діставала від іншого. То була дуже приспішна жінка. Я знаю, що Джон звинувачує себе, та дарма. Його кремують за злочин, якого він не коїв. Померла молода, і сліз ріка текла. Та й не те, щоб вони були одружені. Вони б ніколи не побралися. Усі пожежники, зрештою, віддаються попелу. Чули колись ту стару лічилку для «класиків»? «Джон та Сара, у куренику сидять, помаленьку Г-О-Р-Я-Т-Ь», — він зупинився, а тоді лівим оком впився в щось у неї над плечем. — Онде моя тінь! Хутко! Пристьобайте її назад.
Вона озирнулася. Темна постать вперлася головою в інший бік зеленої занавіски між палатою та почекальнею. Крізь неї виринув Дон Льюїстон, тримаючи сталеве відерце з водою в одній руці та паперовий пакет в іншій.
— Не повірите нашій лядській удачі, — сказав Дон. — Я нарив драний електродриль, ще й з цілісінькою батареєю. Один старий скнара притяг його до табору цього тижня, тримав у пікапі. Свердло вже в гарячу воду занурив.
— Як щодо бритви? Ножиць?
— Агась.
— Добре. Ходи-но сюди. Отче Сторі? Томе?
— Мис вислівз? — відгукнувся Том Сторі.
— Томе, я саме збираюся зробити вам невеличку стрижку. Потерпіть, будь ласка.
— Попить пивасика? Я той-во, не вельми пивака, таш по пивасику буду. Суше душе.
— Розумієте, шо він белькоче? — запитав Дон Льюїстон.
— Доне, більшу частину часу я ледве розумію, що ви белькочете. Підійміть йому голову.
У сусідній кімнаті пісня скінчилася на останній високій ноті, повній гармонії. Керол щось бурмотіла своїй маленькій уважній пастві. Вона зі своїми вірянами вже глибоко поринула у Блискіт, випромінюючи вдосталь світла, щоб забарвити зелену занавіску в проході у променистий лаймовий відтінок.
Дон тримав голову Отця Сторі своїми покорченими пальцями, поки Гарпер обрізала жмутки закривавленого волосся з того місця за вухом, куди його вдарили. Шкіра під чуприною була багрянисто-чорною, наче баклажан.
У почекальні знов здійнялися голоси. Тепер уже «The Beatles». Зринало сонечко, довга холодна зима добігала кінця[73]. Отець Сторі напружився й почав здригати п’ятами.
— У нього епілептичний напад.
— Він вдавиця своїм же язиком, — промовив Дон Льюїстон.
— Анатомічно неможливо.
— Ми його втрачаємо.
«Так», — подумала Гарпер. Якщо це ще й не були передсмертні конвульсії, то чекати лишалося недовго. З кутика рота Отця пішла піна. Його ліва рука вхопилася за простирадла, відпустила, а тоді вхопилася знову. Правицею він не міг робити нічого. За праве зап’ястя його тримала Гарпер, контролюючи нестійкий, шалений пульс.
Пісня в суміжній кімнаті піднялася до високої, мелодійної досконалої ноти, й очі Отця Сторі широко розплющилися: замість зіниць світилися кільця золотавого світла.
Його спина вигнулася на матраці, лише голова та п’яти торкалися його, а тоді він розслабився й повалився на простирадла. Серцебиття почало уповільнюватися. В його драконячій лусці пульсували завитки тьмяного червоного світла, блякли, а тоді спалахували знову.
Кутики його губ злегка здійнялися. Здавалося, він майже усміхається, а тоді його повіки стулилися.
— Вирубавсь, — промовив Дон. — Йсусе, таки помогло. Пісня протягла його крізь найгірше.
— Так. Гадаю, що так. Доне, встроміть, будь ласка, свердло.
— Ми таки це зробимо?
— У нього майже не залишилося сил. Якщо не зараз, наступного шансу потім вже не буде.
Вони зголила решту волосся з потилиці Отця Сторі, відкриваючи уражену плоть. Зайві роздуми лише погіршували справу. Кепсько було міркувати, чи не краще буде вбити його, або, може, позбавити страждань лоботомією, просвердливши достатньо глибоко, щоб аж шматочки мозку порснули.