А людське життя – хіба не те саме небо зоряне? З цієї бездонної ополонки можеш черпати пригорщами, відрами, а вичерпати до дна ніколи не вдасться.
І ніякий язик не впорається, щоб розповісти про всі пригоди, про всі думки чи настрої.
І все ж таки свербить розказати бодай дещицю – не для повчань хитромудрих, а просто так, для душі. Бо повчання хитромудрі – завжди з умислом, із нарочитістю, а життя складається так, як складається, пригоди виростають на дереві життя, мов груші на вербі, і то лише згодом ті пригоди-груші вербові видаються в чин і в лад, набирають смислу.
Хоча б іще кортить розповісти про те, як я, молодшим будучи, до жінок ставився. Себто не до своєї рідної жінки Мартохи, а до чужих. Гарна з лиця чи негарна, хазяйновита чи ледащиця, язиката чи марнотратка, заздрісна чи лукава бестія, норовлива чи лагідна, – так, зважав і на ці риси, але щоб зовсім, то ні. Є в людині голосочок внутрішній, такий тихенький-тихенький, вміти слухати треба. То, заходячи в знайомство з усіляким дівоцтвом-жіноцтвом, я завжди прислухався до цього внутрішнього голосочка, що саме підказував мені. А підказувати він умів безпомилково й без викрутасів – або так, або ні.
«Так, Хомо, від цієї жінки тобі не хотілося б мати дитину», – підказував подеколи тихесенький внутрішній голос. А підказував так тоді, коли бачив чепурненьку чепурушку – тільки заїди, мов у горобеняти; а чи бачив таку недбалицю, що собаки три дні оббріхували б її; а чи бачив таку вариводу, що хоч голову пробий, то не вгодиш.
«Так, Хомо, від цієї жінки тобі, либонь, хотілося б мати дитину», – нищечком підказував внутрішній голос, та я однаково чув, бо вмів прислухатись до його шепоту. А підказував так тоді, коли доводилося здибатися з молодичкою, в якої – що голова, то розум, чию мудру річ приємно послухать, чия красна мова находить добрі слова; а чи коли здибався з молодичкою, яка не заспить грушок у попелі, яка має вдачу не з перцем, а тільки із щирим серцем; а чи здибався з такою молодичкою, яка знає сором і має совість, яка чужими руками жар не загрібатиме, чужим добром не багатітиме іі чужим кожухом не грітиметься.
Зі своїм внутрішнім голосом я завжди перебував у ладах, не траплялось такого, що мій внутрішній голос сокоче, а я кудкудачу. У нас завжди було водно: або я з внутрішнім голосом сокочу, або внутрішній голос зі мною кудкудаче.
Хоча... Хоча трапилось кілька оказій, ніде правди діти!
Два ведмеді в одному барлозі не уживуться, а тут щоб завжди внутрішній голос уживався зі мною в такому барлозі, як Хома Прищепа! Було, а було... що внутрішній голос лагідненько так підказував: «Ой, не хочеться тобі, Хомо, від цієї жінки дитину мати». А я дивлюсь на ту жіночку – нівроку собі, моторна, похватна, співає медовим голосочком, як вулик у спасівку, – і ловлю себе на тому, що чом би й не спробувати, що внутрішній голос у чомусь, може, не правий, що таки хочеться від цієї жінки дитину мати. А мою неслухняність відчуваючи, внутрішній голос уже голосніше озивається, з притиском, що й чужий хтось міг би почути: «Ой Хомо, не хочеться тобі дитини від цієї жінки!» – «А ти добре подумав? – питаю в того демона, себто у внутрішнього голосу свого. – Поміркуй, зваж, бо помилитись легко, щоб потім усеньке життя не довелося каятись, що помилився». А внутрішній голос, наче з ланцюга зірвавшись, починав уже не шепотіти, не бубоніти, а варзякати лунко, що й через вулицю сусіди почути могли: «Хомо, тобі й справді не хочеться мати дитинки від цієї жінки!» – «Ге, не годен ти міркувати, бо слабуєш на розум. Та як не хочеться, коди хочеться!» Внутрішній голос на своєму стоїть, а я на своєму, ніхто вступатись не вступається. Ну й сварка, ну й гризьба. Пес пса так не їсть, міль молі так не гризе, кіт кота в одному мішку так пазурами не басаманить, як ми ото, не помирившись, зчепимося з внутрішнім голосом! Бо він же, гаспид, підказує так, наче йому повилазило, наче його возом зачепили, наче йому хто межу переорав. То вже я, розпасіювавшись, і лихої години йому побажаю, і до ката пошлю, і ста чортів та сірої свитки не пошкодую! Дивись, так зацькую той внутрішній голос, що він і голосу перевести не годен, мовчить, – або згинув рудою мишею, або канюкою сидить.
І навпаки траплялось. Траплялось, що внутрішній голос затівав отаку балачку зі мною: «Поглянь, Хомо, оця молодичка усім узяла. І литочками, наче з березового поліна точеними. І личком, із якого можна було б джерельну воду пити і вдень, і вночі. А від хмелю, що в очах, і не протверезієш ніколи, п’яним чопом никатимеш. Славна молодичка, хочеться тобі дитину від неї мати». Я принципово давав одкоша: «Може, й славна молодичка, та не про мене, тому я й не хочу від неї мати дитину». Тоді внутрішній голос починав гніватись, бо, вредний, любив інколи наполягти на своєму. То починав сичати, наче гадюка з сухого листя, то жалкою кропивою припікав, то, уїдливий, насідав сердитою відьмою. Де в нього тільки й бралися ті лайки та прокльони, – і бодай мені не було солоду змолоду, і нехай на мене смуток темний та чорний упав, і щоб моя путь заклекотіла. А я, чоловіком будучи піддатливим та м’яким, як руда глина у воді, неміч у тілі вловлював, уже не так гарикався зі своїм внутрішнім голосом, аж поки здавався йому на поталу. Здавався на поталу й казав: «Твоя взяла! А й справді, з біса проворна молодичка, а й справді, губи її гречаним медом змащені, так і хочеться скуштувати. Гаразд, хай буде по-твоєму! Хочеться мені від неї мати дитину – дівчинку чи хлопчика, однаковісінько. І о вже замовкни, хай тебе вихором винесе, іроде!»