Ото вночі, бувало, розказую тобі, Мартохо, про тебе ж таки, не про когось, а ти, відьомське зілля, слухаєш і віриш кожному слову моєму. І хоч би як тоді, замолоду, називав тебе – іменами яких птахів, іменами яких квітів, іменами яких зірок небесних! – а ти вірила, а тобі подобалось і все мало було, й ти аж трусилась, коли я вмовкав, бо так тобі вуха свербіли – слухати і втішатись. От дивно, чомусь жодного разу не сказала: «Чисто бреше – і віяти не треба!» Або не сказала: «Така то правда, як пси траву їдять».
І тоді знав, і тепер знаю, що чим більше кицьку гладиш, тим вона вище горб підіймає, а тягло ж за язика, кортіло пишатися своєю Мартохою, мов кошеням у попелі.
Може, то не тільки про мою Мартоху сказано – за білими березами талалайко плеще? Може, то й про мене, про мого талалайка? Заліз черв’як у хрін та й хвалиться, що йому добре.
V. ВЕРЗИ, ВЕРЗИЦЕ, ПОКИ ВЕРЗЕТЬСЯ
Отож, Мартоха весь свій вік орудує язиком, як циган пужалном. Що в Мартохи на губі – те й на язиці, а як говорить – наче шовком гаптує. Казав їй:
– Такий язик, що й на припоні не вдержиш! Бігаєш із ним, як із мечем. Про тебе казано: говорила-балакала до самої смерті, а перед смертю взяла мазницю, пішла по мед.
– Великий рот у вола, а не говорить, тільки реве, – одказує.
– Мартохо, ніхто тебе в Яблунівці не перебалакав – і я вже не перебалакаю, бо маєш губу – мов на коловороті гуляє.
– Говорила смілянська баба: вдарив у губу – перебив рахубу, – сиплються їй із рота приказки у відповідь на мою приказку.
Довгий язик моєї Мартохи – не такий і великий ґандж, ген у молодиць хіба тільки такі ґанджі бувають! А справжній ґандж який, ви гадаєте? Коли по інших яблунівських молодицях оком кину, то дуже мені душу верне з їхньої неохайності, коли, як ото говориться, видно ззаду Супрунаду. Не люблю тих, у кого так ведеться, що хата й три дні не мететься.
Авжеж, і чоловіки – так само, як і жінки, – поріддя з одного угіддя, і серед них водяться оті, що їдять, як пани, а накидають, як свині, чи оті водяться, що руки мили ще тоді, як мати в кориті купала. Але жінка таки має бути за взірець хутчій, ніж чоловік, хай би про неї не подейкували: баба гірша скаженого їжака – хоч не вкусе, так наляка.
Та повело вже мене через тин навприсядки, а кортить виповісти вам найбільший Мартошин гріх, її ґандж, який їй солодший печеної редьки.
Позички та борги!
Нема, либонь, у Яблунівці такої хати, в якій би Мартоха та щось не позичила на своєму віку, і немає, звісно, такого дня, щоб вона перед кимось у боргу не була! Все позичає моя жінка: сіль, сірники, олію, дріжджі, пшоно, корицю, лавровий лист, перець, гречану муку, шмат свинячої голови на драглі. А то, пригадую, в старої баби Тиндички якось після війни, коли з усім сутужно та скрутно доводилось, позичила моя жінка півня до своїх трьох чи чотирьох курок. Бо хтось був розпустив славу про Тиндиччиного півня, що той славно курей покриває, вони краще несуться, і кожне яйце з гарантованим зародком, стопроцентні курчата з тих яєць вилуплюються. Півень утік із нашого обійстя, і добре, що об’явився в хліві баби Тиндички, мали б мороку з тією позичкою! А ще моя жінка позичає вила, сапи, лопати, коцюби, чаплії, граблі, серпи, ціпи та ціпилна, горщики, глечики, макітри, пательні, ложки, ножі, сита, дека, баняки, корита. Мала великий сприт до цього діла, і той сприт уночі не давав їй спати, спить – і вві сні бачить, як ото просить, бере та додому несе.
А навіщо? Спитайте її, мене не питайте, бо не знав і не знаю.
Але так само своє любила й любить давати. Правда, не віриться, правда, так чомусь по наших подільських селах не дуже й заведено тепер? Бо неспроста мовиться, що радісно береться, та смутно віддається. А чи отак іще: бодай той здоров був, що мені винен, а той, кому я винен, – щоб умер. Мартоха вдалась не тільки на борги та позички, а й на дайки та віддайки. Отож так уміла майстерно забалакати сусідку, що, дивися, сусідка вже з нашої хати з порожніми руками не піде, щось таки понесе, хоч, може, й непотрібне. Бо Мартоха моя душею хворіла та світом нудила, коли хтось у неї в боргу не був! І яку вагу мало те, що позичити: вузлик квасолі – то й вузлик квасолі, віхоть соломи – то й віхоть соломи. І зовсім для неї не мало ваги, що, може, ту квасолю сама вчора позичила, що, може, та солома самій ось сьогодні ввечері знадобиться на підпал у печі! І зовсім не важило, що, може, вперто віднікувались од квасолі та соломи, бо, мовляв, свого добра вдома вистачає, – Мартоха так уміла забити памороки, такого туману язиком напускала, що домагалася свого!