– Схаменись, Мартохо, – сторопів, – та хіба я до Одарки на смерть іду?
– Авжеж, не на смерть, Хомонько, а мусиш зодягнутись, як на смерть, бо то найкращий твій одяг. І зелена сорочка, і піджак жовтого вельвету, й черевики свинячої шкіри. І хоч надворі літо, а маєш під сорочку піддягнути теплу байку і теплі байкові сподні, хай дивиться Одарка Дармограїха, що ми не з тих, до кого просилися злидні на три дні, а їх усе життя вигнати не можна. Хай не думає, Хомонько, буцім ти казна-що, яке я їй з великою охотою вступила за телицю!
– Але ж бо совісно в такому одязі...
– Совісно? Ти ж бач, як совість гризе мого чоловіка, – ну прямісінько без зубів! Хіба забув, у чому баба Ягідка ходила на весілля до своєї онуки? Та в смертному своєму вбранні, і була чи не краще за молоду вбрана.
– Таж баба Ягідка характерниця...
– А ти характерник не менший від неї.
Неспроста колись казали про мою Мартоху, коли ще дівувала: голе і босе, а голова у вінку. Тож хоче, щоб і її Хома був, як пан, котрий не жне, не косить, а жупан носить. Де й коли набралась марнославства, без похвальби ні дня не обходиться, забувши, що хвалений борщ надвір виливають.
– І не жалко тобі віддавати мене? – питаю в Мартохи.
– Може, й жалко, Хомонько, але ж хто скуп – той і глуп.
– Я ж тебе люблю, Мартохо!
– І ти, Хомонько-сатано, любіший мені від ясного сокола. Та що вдієш! Назад тільки раки лазять, а я не хочу крутити, мов швець шкурою.
Як стало вечоріти, як сонечко стало горнутись до обрію, щоб на ніч спати покластись, а разом із ним хай би люди натомлені спочивати лягали, почала Мартоха виряджати мене з хати. Насамперед зготувала гарячої води, наказала добре змитись у старих дерев’яних ночвах. Сама намилювала спину та шию, сама й натирала. Далі дала добре випрасувану байкову теплу білизну, ще ні разу не зодягнену, – пахла ця білизна крамницею і фабричними промтоварами. Сорочку зелену я сам зодягнув, а Мартоха ґудзики позастібала. Міліцейське галіфе нацупив на свої гандрабаті ноги, а жінка тільки ременем підперезала. Жовтий вельветовий піджак удвох надівали. Мартоха відійшла вбік, сплеснула руками і скрикнула:
– Й зовсім ти, Хомонько, на покійника не схожий! Покійники теж бувають гарні, але ж не такі, як ти!
– Про таких, Мартохо, кажуть: кваша під боки взялася, а кисіль вуса закрутив.
– А чому ж ти, чоловіче, своїх нагород не чіпляєш?
– Та наче ж іду не до клубу на колгоспні звітно-виборні збори...
– Пек йому, моя мати рідна! Авжеж, не на збори, отож і начепи.
Метнулась вивіркою до прискринка в скрині, дістала мої медалі і вправно приколола на грудях і гвардійський значок, і «За перемогу над Німеччиною». Та ще якийсь значок із довгоногим фізкультурником, я цей значок підібрав на вулиці.
– А нащо того фізкультурника приліпила?
– Бо ти, Хомонько, сам як фізкультурник!
Знову одійшла вбік, дивиться на мене, як сорока в кістку, руками сплескує:
– Хрестійбо, не покійник! Не гріх, що й забожилась!
– Чи шпак, чи хом’як, чи перепелиця – що воно за птиця, еге?
– Це ж як Одарка Дармограїха побачить такого – місяць заїкатиметься.
– Еге ж, знає кінь, навіщо голоблі б’є, – підтакую, тішачись і собі Мартошиною втіхою. – Тільки ти скажи, чи документи брати?
– А хіба вона в тебе документи питатиме? І так упізнає.
– Впізнати впізнає, але ж, Мартохо, в наш час хіба є який чоловік без документів? Воно чим більше документів – тим дужча повага.
– Правду кажуть твої вуста, людина без документів – що віл без ярма.
З того самого прискринка дістав я жмут усяких паперів, перев’язаних голубою тасьмою, кладу в кишеню, а Мартоха мені:
– Таж там усякі старі квитанції – і за електрику, і за страховку. Нащо все береш?
– Як більше – наче солідніше.
– Але ж і мені, Хомонько, не можна зоставатись без документів, правда?
Розсортували ми документи: Мартосі – Мартошине, а Хомі – Хомине. Зладнався, можна було б і йти, а жінка хіба так відпустить?
– Не годиться, – каже, – йти з порожніми руками. Краще дарувати, ніж брати! Візьми ось півлітру слив’янки, засунь у кишеню, а також подаруй Одарці мою хустку, яку ти торік подарував мені на жіночий день.