– Як, Одарко? – питаю, а сам лигаю шинку з молодою цибулькою, мов не перед добром.
– Беру всіх хмільною чаркою і повного ложкою.
– І нема такого, що не піддався б?
– Нема, Хомо! – гордо сказала Одарка Дармограїха. – Думаєш, базіка, що ляпає язиком, як по воді батогом, не любить попоїсти? Не тільки він, а й дурносміх, якому смішно, коли рідного батька б’ють, не відмовиться від курячої смажені і пляшки малясівки чи бурячихи. І отих джиґунів та пройд, яких спарувати й чорту подарувати, вмію обкрутити вкруг пальця, коли мені щось треба від них. Усі в моїх руках, усі в моїх кулаках!
І Одарка Дармограїха на мить запишалася собою і стала така божа та свята, що хоч бери та в золочену раму замість ікони вставляй.
– А що вже треба мені вибити вигоду якусь у п’яниці – тут уже й мастаком таким, як я, можна не бути. У п'яниці горілка без вогню палить розум, п’яниця проп’є штани, ще й похвалиться: «П’яному й кози в золоті».
Я вже налився по вінця, вже розібрало, мов вовка опеньки, а стіл із наїдками та напоями тримав коло себе, як чорт грішну душу. Й Одарка Дармограїха з кожною випитою чаркою ставала все вродливішою, все звабливішою і, зодягнена в блузку-квітник, сама ж бо видавалась розкішним літнім квітником, де кожна квітка, поки я набирався горілкою (аж чуприна куріла!), ще дужче розцвіла, попишнішала, розпустилась яскравими пелюстками. І, мимоволі милуючись Одаркою, я аж ложку забував нести до рота, але вчасно схаменувся, цупко хапався за скляного бога, заливався, як циган сироваткою, і так теребив зубами ковбасу, так напихався, що мало зі своєї шкури не вилазив.
– У тебе, Хомо, руки золоті, та й горло не погане, але ж при такому горлі твоє ремесло хмелем не поросло.
– Я ж бо не щодня п’ю, Одарко, а скільки води не пий – п’яним не будеш. Та й не їм багато. Буває, поїм, як бик, перепадусь, як смик, а голодний, як собака.
– Я тебе, Хомо, вподобала за те, що руки твої завжди в роботі. І хай у тебе чорних брів нема, і хай з лиця твого воду не пити, і хай ростом ти не вдався, мов кедр ліванський, та ти знаєш, що людину мозолі годують, що печені голуби не летять до губи.
– Навіть щоб спекти яєчню, то треба розбити крашанку.
– Свята правда, Хомо! Бачу, як ти в колгоспі, буває, захекаєшся, мов віл у борозні, а оранки не покидаєш, справно ореш. Тому-то я й позичила тебе в Мартохи, щоб бути за тобою, мов за кам’яною горою. За тобою надійно, і комар носа не підточить. За тебе, Хомо, я телиці не пошкодувала, бо що ти вартий –то таки вартий!
А я, по вуха втопивши себе в горілці, почав хвалитись, як хвалилась ота кобила, що з возом горшки побила.
– Я, Одарко, ходжу по цьому світу, як лин по дну, жодної рибки тобі не торкнусь ні хвостиком, ні плавцем. Хіба Мартоха позичила б мене, якби я не захотів позичитись тобі? Телиця – велика сила, та живий чоловік таки цінніший за телицю. Ведмедя не налигаєш, а мене, бачиш, можна, коли з розумом. А ти, Одарко, з розумом, як ота лисиця, що писком риє, а хвостом слід замітає. Про нас не можна сказати: який їде – такого й на віз бере; або: який кінь – така й кульбака. Я, молодице, не вилупився чортом, а вродився чоловіком. Я не ота свиня, якій би ще тільки крила – вона б і небо зрила. Я не отой, що має голос, як у цимбал, а сам як шакал. Я, Одарко, не тертий калач, а безпробудний робітник! Авжеж, і попоїсти люблю, не вважаю на живіт, аби тільки шкура видержала. Авжеж, і випити люблю, щоб у голові стало так, як у млині. Але до чужої старості ставлюся з повагою, хоч і знаю, що старій кобилі не брикатись, а сивій бабі не цілуватись. І чужі сироти мені болять, бо знаю, що сироту і вдовицю навіть тріски б’ють. Спасибі тобі, Одарко, що розпізнала мене серед решти колгоспників. Спасибі, що позичила мене в Мартохи і наче в президію посадила, наче на Дошку пошани біля колгоспної контори почепила! Вік не забуду!
– Пий, Хомо, на здоров’я!
– П’ю, Одарко, за твоє здоров’я.
– Пий, бо ти чомусь такий несміливий...
– Це я несміливий перед пляшкою та перед чаркою? Е-е, неправда, мене отой міх не лякав, що тепер і торби мав би боятися. З мене таки кращий герой, ніж із клоччя батіг.
Знову перехилив чарку, аж у вухах мені забумкало, осьось уже мало поллятись через вуха. Одарка повільно, мов хвиля морська, гойднулася, встала і, всміхаючись загадково, прощебетала:
– Ой, таки ж несміливий ти, Хомо! Як ота мишка, що лякає кицьку, а сама в норі сидить.
– Несміливий?–почала злість розбирати й одчайдушна відвага. – Та я б... оцю горілку всю випив, а язиком закусив. Та я... чортового батька випив би. Та мене... горілка родила, горілка хрестила, вона мене і в гроб ужене!
Хвалько ти, Хомо, як ота калина. Вона себе хвалить, що з медом добра.
– Та я... набираюсь, як лин мулу!.. Та моя душа... приймає і з ковша!
Одарка Дармограїха легко, як пушинка, сіла на краю ліжка, далі прилягла на подушці. Груди її то здіймались, то опадали – мов крила в голубів, що пориваються злетіти з землі, та ніяк не зважаться. А що вже очі її жевріли – як двоє вогняних джерелець, з яких тече не вода, а полум'я, і те полум’я таке звабливе, що хочеться самому летіти до нього метеликом, щоб безслідно згоріти в пекельній знаді.
– І не тільки хвалько, а й боягуз.
– Боягуз? Та я цю горілку! Всю! До дна!
– Горілку, може, і вип’єш до дна, а от мене боїшся, мов заєць бубна. – І всміхнулась іще загадковіше: – Отож, Хомо, сип борщу, запрягай кашу, бо хутко треба на ярмарок.
Нарешті в голові моїй розвиднилось. Чого ж то, як жартується, я досі розсідаюсь на тому, на чому стою, ще й ноги звісив? Та чи Одарка кликала для того, аби я набрався так, що мені, голому, аж поза пазухою повно? Та побий мене трясця, коли я сиджу, а вона ж бо на подушці прилягла, а вона ж бо зваблює мене, мов пташку вирій!
Спробував звестись, а від лави одірватись не годен, а долівка всмоктала мої важкі ноги, як болото, а стіл тримає мене, мов верша рибу. Тільки напружусь, тільки гойднусь, а горілка хлюп-хлюп у животі, – а що, як перехилюсь, а вона поллється з рота, очей і вух?
– Сокира пливе, а топорище утопло, – сміється з ліжка Одарка Дармограїха.
– Та я... та я... та я... – теліпається мій язик за зубами, як пес за тином.
– Та ти такий, що з солоного огірка застрелишся!
Зумів я одірвати від себе долівку, лаву та стіл – і тоді все довкола почало гойдатись: двері мало навприсядки не пускались, піч вихилясами вихилялась, як причмелена баба на ярмарку, рогачі й коцюби в запічку мало гопака не танцювали. І, на диво, ліжко з Одаркою теж не стояло на місці – пливло, як човен, то в один бік, то в другий.
– Ой Хомо, в малу мірку міряєшся, а в велику не влазиш, – кепкувала Дармограїха.
Я ступив до столу – вся хата гойднулась, як суха диня на воді, й Одарка на своєму човні попливла кудись далеко-далеко.
– Одарко! –закричав я, мов теля перед вовком. – Пливи назад!
– Пливу назад, – долинув голос Одарки зовсім зблизька, – бо бачу, як тобі сирно та масляно – корова ожеребилась, ага?
Я колихався, наче мною нечиста сила колихала, потім намірився до Одарки йти, а ноги чомусь до печі понесли – так, наче то були зовсім не ноги, а два незагнузданих чорти. Буцнувся лобом об комин, аж срібні жуки в очах зароїлись, думаю, таки до Одарки, а два мої незагнузданих чорти ведуть до мисника. Поцілувався з мисником, аж губам гаряче стало, йти хочу до Одарки, а ноги привели до одвірка. Та хай тебе трясця поб’є, що це за диво в решеті: дірок багацько, а вилізти нікуди!
– Ой, як ти ходиш, Хомо! –сміється Одарка. – Ходиш не доходи минаючи. Заблукав у моїй хаті, бо кепсько знаєш. Та скоро добре зучиш усі кутки, перестанеш блукати.
– Зучу, – обіцяю Одарці, – а зараз і справді ніяк дороги до тебе не знайду, бо хата чужа!
– То, може, давай удвох, бо самому тобі нема чого...
– Одарко, чи я не хлоп? – кричу браво.
– Та наче хлоп, поки сам собі не розбив лоб.
– А раз хлоп, то сам знайду дорогу до тебе. Жди мене, Одарко, як то мовиться, у ржі, на межі, на крутій березі.