Королевич і впізнав її по рум'янцю, простяг руку — аж зирк: панна стоїть і плаче.
— Ти двічі впізнав мене, а втретє не вгадаєш.
І вона побігла в світлицю, замкнулася, сіла на ліжку і плаче, плаче, а сльози аж струмком біжать. Цілу нічку проплакала, все думала й гадала, а перед ранком відчинила віконце… і вилетіла золотою мушкою.
Летить, летить, і такий її страх пройняв! Пташки за мушками ганяються, — ось-ось котрась дзьобне її. Королевич чи сам підгледів, чи, може, хто шепнув йому на вухо, в страшного павука перетворився, за снував у повітрі величезне павутиння і чекає. Горобці погналися за мушкою, і вона потрапила в тенета… павук до неї… Стоїть королівна і плаче.
— Ой доле ж ти моя, доленько!
А павук і взяв її за білу ручку.
— Ой яка ж я нещаслива! Він уже тричі впізнав мене… Де ж бо сховатися?..
Знову вона йде в світлицю, сідає на ліжку, береться руками за голову, плаче й голосить.
— Доле ж ти моя, долечко!
Сестри до неї стукають, заходять і радять:
— Поплинь ти рибкою за море… глибоке море, широке море… він тебе там не знайде..
А вона голосить:
— Він тричі впізнав мене. Що мені тепер робити? Де ж бо заховатись? У морі живуть страховиська… Боюсь я моря.
Дівчина цілу ніч проплакала, а коли розвидніло, побігла на берег моря; не знала вона, що королевич дивиться з-за дерева. Королівна плюснула в воду золотою рибкою, а він у срібну перетворився. І де не опиниться золота рибка, там і срібна з'являється й женеться за нею. Стукнулись вони головами, і чує королівна слова:
— Ти вчетверте програла, мусиш бути моєю!
Як почула панна ці слова, попливла до берега, побігла до мальованих покоїв, замкнулася в світлиці й плаче…
Знову проплакала цілу ніч, а на ранок надумала собі: «На березі коло води он скільки гальки лежить… хто мене там упізнає, коли білим камінчиком ляжу?»
Ще не світало, як королівна побігла на берег, перетворилася в білий камінь і лежить.
Уп'яте було важко королевичу відгадати загадку. І він упав у страшний розпач. Де ж шукати її: на небі чи в воді, на землі чи під землею? І він пішов на берег моря, щоб утопитися. Ходить, ходить, нарікає, руки заламує і несподівано наступає на камінчик… такий гарнесенький! Королевич нагнувся, щоб підняти його, а тут як скрикне панна, хоче встати, та сукня не пускає: на поділ наступив він їй ногою.
— Я знайшов тебе вп'яте… ти повинна бути моєю! — вигукнув королевич.
До семи ще далеко! Буду я твоєю за сімома горами і сімома ріками!
Панна розгнівалась, кинулась до палацу, лягла долі у світлиці… так, нещасна, сумує, так сльози ллє! Коли бачить — по підлозі мишка біжить і шмиг у нірку, а королівна й подумала вголос:
— Ось я в мишку перекинуся… сховаюсь у норі… і він мене не знайде.
Але в цей час на вікні горобець сидів; почув він, що шепотіла дівчина, полетів до королевича, сів йому на плече та й шепоче:
— Панна мишкою зробилась… і у нірочку забилась!
Королевич обернувся у сірого котика, сів і чатує. Мишці захотілося їсти, а під столом крихти з хліба лежали. Ледве вона висунула голову з нори, як кіт перетяв їй дорогу:
— Так ось де ти!
Королівна злякалася, щоб він, бува, не ковтнув її, аж раптом чує слова:
— Я впізнав тебе вшосте… будеш тепер моєю…
Припала панна до землі та й плаче:
— Нещаслива година… Ой доле ж ти моя, долечко!.. Що ж мені з ним робити?
На сьомий раз зійшлися всі сестриці, всі подружки й чарівниці, радили цілий вечір і цілу ніч, вже й розвиднятись почало, а так нічого й не порадили… Королівна плаче й не знає, де подітися від стиду. Вона воліла б відразу піти за нього, ніж стільки разів осоромлюватись і потім у неволю попасти. У віконці вже благословлялось на світ. Що його робити, коли сонце зійде?.. Треба ще раз обернутись у когось, поки зовсім не розвидніло… Радили сестри, радили, аж поки королівна не перевтілилася в стару жебрачку, зморщену, жовту, таку ж страшну, як оце я… і пішла вона жебрати на битий шлях. Думає сама собі: «Тепер вже він не впізнає мене…»