Знаменно, що П'ястун призначив воєводами людей, які й не сподівались ними бути, і обминув тих, що прагнули до цього. Про Добка лише він один знав, куди той поїхав, а інші про нього різне говорили; в загоні його заступав, інший. І от якось увечері, коли військо полян лавиною сунуло до границі, було наказано чільному загонові зупинитись під лісом на ночівлю. П'ястун разом із синком і кількома старшинами сів погрітися біля вогню. Вони, тихенько розмовляючи, смажили собі на рожнах м'ясо забитого козла, як раптом недалечко щось зашелестіло, і перед князем з'явився Добек; був він блідий, дуже схвильований і, видно, зовсім знесилений мандрами, бо ледве стояв на ногах.
— Добек! — глянувши на приїжджого, вигукнув П'ястун, ніби нічого не знаючи. — Де це ти був? Що з тобою трапилося? А люди турбувалися, чи, бува, не спіткало тебе якесь нещастя?
— Зі мною і справді трапилось таке, — сказав Добек, — що і вгадати, й повірити важко, проте нічого лихого не сталося. Оце повертаюсь я з табору Лешків, що в Дикій пущі, — ось так, як бачите, ще навіть тхне від мене німецьким духом.
Усі здивовано скрикнули, а Добек почав розповідати:
— Я взяв у вас, милостивий пане, німця, щоб мені направив мечі, а він мало не відправив на той світ мене самого. Хитра ця гадюка намовляла перейти на бік Лешків і зрадити своїх. Тоді я, як вам відомо, зробив вигляд, що піймався на гачок, поїхав з ним аж на поморську границю у табір Лешків. Треба було подивитися зблизька, які в них сили і що вони замишляють. І от сталося так, що Лешки допустили мене до себе й почали підбивати на зраду; я мусив удати, до крові кусаючи губи, що погоджуюся з ними. І отак пощастило мені побачити їхнє озброєння, людей і все військо. Хотіли підкупити мене дарами, ось ці дари, — додав він, кидаючи П'ястуну перстень, меч і кубок. — Та й на обіцянки не скупилися. Але я, все розвідавши, вирвався від них і ось тепер — перед вами.
Добек важко зітхнув, дико повівши очима.
— А німець, котрий був з вами? Що з ним сталося? — допитувались старшини.
— Не міг вже більше терпіти його біля себе, — відповів Добек. — Під час ночівлі я для вовків засмажив його на розжареному вугіллі, щоб посмакували ним, бо інакше, мабуть, і не торкнулися б до нього.
Всі слухали Добка з великим зачудуванням; потім посипались запитання, як були озброєні поморці, німці і взагалі все вороже військо, про що говорили та в якому напрямі думали виступати. Добек відповідав, що вони поспішають стягнути підкріплення й готуються вирушити своїм звичайним шляхом, який веде до Ледниці, куди вже послані передові загони, аби перегородити полянам шлях до границі.
А тому треба квапитись, щоб не дати їм змоги далеко просунутися вперед. З того, що Добек побачив і почув, напрошувався висновок: дружина Лешків не така численна, як зібране П'ястуном військо, але озброєна краще. Старшини підбадьорились і загорілись бажанням якнайшвидше вступити в бій з ворогом, і тільки-но засіріло, за сигналом П'яста рушили на чолі вояцтва свого до озера Ледниці.
Збройні загони просувались до озера лісами, полями і нетрями тихо, ніби боялися сполохати звіра. Десь уже так судилося: воєводи, виступаючи з різних кінців, хоч і мало що знали в поході один про одного, вийшли на рівнину з навколишніх пущ в один і той же час. Це вважалося щасливою прикметою, і якби не наказ не порушувати мовчанки, мабуть, у всіх з грудей вирвався б радісний крик. П'ястун зійшов на пагорб; звідси йому видно було: загони посувалися в повному порядку, — загін приєднувався до загону. Вирішили затриматись тут до наступного дня і чекати на ворога, а якщо він не надійде, виступити усім військом у бік поморської пущі.
Не було ще й полудня; після прохолодної ночі осінній день випав теплий, погожий; у лісі ще блищала на листях роса, у полі весело світило сонце. Загони, сходячись із трьох напрямів, поволі почали шикуватися, коли раптом старшини, котрі стояли на пагорбі, помітили на узліссі юрму, що сунула на них із пущі.