— Ви вже, мабуть, здогадалися, — озвався старий, — що я недарма приїхав до вас. І скажу вам, не з доброю звісткою. Все гірше стає у нас.
— То робімо так, щоб краще було, — відповів Доман.
— Незабаром ні общин, ні віч, ні нас, кметів, не стане, зникнуть і звичаї, — мовив не поспішаючи Віш, — на всіх пута накинуть. Кажуть, що в старих головах бродять нарікання, мов та закваска в старих діжах. Але поміркуйте самі: чи ж так, з доброго дива, вони народяться? Хіба не з яйця вилуплюється курча? Князь і всі Лешки вже не вважають нас за вільних людей. Кмети і владики, що народилися на цій землі, ставляться нарівні з черню, невольниками. Хочуть нас перетворити в рабів. Погрожують нам, нищать нас, мов бджіл, коли вигрібають їх, щоб очистити вулик від гнилі. Хвостек над Гоплом розперезався. Два дні тому він запросив кметів до себе на учту; підсипав їм якогось дурману у трунок, — це німкеня його варить на нашу погибель.
В Домана пашіло обличчя, тремтіли губи; він стримував себе, мовчав, але як тільки старий закінчив, мовив:
— Гай-гай! Давно треба було піти на те осине гніздо і розтоптати його ногами.
— Легко сказати, Домане! — вигукнув старий. — А зробити не так просто. Міцно тримається те гніздо біля вежі.
— Та й вежу ту камінну не духи мурували, а люди. Отож її людські руки і зруйнувати можуть, — сказав Доман.
— Не говори так, — озвався Віш, — ніхто не знає, коли її зведено. Вона стояла ще й за пращурів наших. її, видно, збудував люд, котрий вже зник з цієї землі.
Доман мовчав.
— Нам обом, — додав старий, — не розмірковувати треба, а громаду підіймати і рятувати дітей. — Він подивився на молодого господаря, який також шукав його погляду. — Треба віці розіслати до кметів і владик та скликати загальне віче старійшин. Хай зберуться наші сільські громади й ополя, ми почнемо, а за нами підуть і інші.
— Ваше слово — веління для нас, — мовив Доман. — Хай розносять віці. Але дозвольте й мені сказати. Кого скликати й куди? Ви добре знаєте, що Хвостек має своїх і серед кметів, що Лешки розплодилися й поженились, і їх тепер сила-силенна, — ми не самі… Треба спочатку обережно й тихенько розвідати, як там і що, все зважити як слід, перш ніж виступати із жменькою людей, бо нас же зімнуть.
— І я такої ж думки, — відповів Віш. — Знаю добре, що в Хвостека не бракує друзів, що дехто з наших із ним побратався; але знаю і те, Домане, що не весь рід Лешків піде за ним. Він своїх дядьків пригнобив, у кметів перетворив, племінникам повиколював очі, інші від страху не сміють вийти з городищ. Ці будуть триматися з нами.
— На вічі ми це краще обміркуємо, — зауважив Доман. — Отже, скличемо віче.
— Перш ніж розсилати віці, — перебив його старий, — поїдемо по дворах, не говорячи нічого, щоб почути, про що там гомонять. Їдьмо разом, Домане, завітаємо до кметів і до Лешків.
— Батьку Вішу, погодився Доман, — я готовий. Перепочиньте в мене, а потім поїдемо разом.
— Як ви гадаєте, до кого? — спитав старий.
— З кметів… до старого П'яста — порадитись; хоч він і вбогий чоловік, але мудрий… Мовчить, але більше знає від тих, що багато говорять.
Віш кивнув головою.
— А далі?
— З Лешків… хоча б до Мілоша… — сказав Доман.
Це його синові очі Хвостек виколов.
Перераховували двори, та от гість притиснув палець до вуст:
— Крім нас обох, ніхто про це не повинен знати. Ми їдемо на лови.
— Так, ми їдемо на лови. Своїх людей ви залишите в мене, а ми вирушимо вдвох. Так буде краще.
— Справді, так буде краще, — кивнув Віш.
— А де ми зберемо віче? Бо ж таки мусить воно зібратися, адже давно вже його не було, — сказав Доман.
— Де? Там, де споконвіку збиралось. Навіщо нове місце шукати, та й де його знайдеш? На Зміїному урочищі, недалеко від святого дуба й джерела, в окопі на городищі, де батьки, діди і прадіди наші раду радили. Там і нам усім треба буде зійтись і погомоніти.
Вони подивились один одному у вічі.
— Урочище це в глибині лісу, безпечне, навколо тягнуться болота. Краще там, ніж в якомусь іншому місці. Коли б старійшини зібрались громадою в нашому чи іншому дворі, князь помстився б, спалив. А там… Хто знає, може, й чутка про віче до нього не дійде?
— Чутка? — засміявся Доман. — Він скрізь має своїх, донесуть йому, тільки-но вирушимо; але ж не будемо сидіти в норах. Із давніх-давен люди на віче збирались, чому б їм і зараз не зібратись? Треба зараз же розіслати віці.
— Так, — сказав Віш, — двох пошлемо по дворах, селитьбах, хатах, щоб скликати старійшин; але спершу ми повинні знати, кого скликати і хто піде з нами. Годилося б узяти з усіх присягу на вогонь і воду.