Вони далі радились між собою пошепки. Зійшлись на тому, що віче має обов'язково бути і що кмети не виступатимуть проти нього; заздалегідь обдумували, як би його зібратись непомітно; оскільки на Купалу люди і так сходились по урочищах, вирішено було призначити віче напередодні Купали.
Для того, щоб розіслати віці, у них ще був час; проте до Купали не так вже й далеко, щоб оцю справу можна було зволікати.
Гомоніли довго… Тихенько собі радились у хаті аж до самого смерку. На столі стояв мед, але до нього майже не торкались. Спохмурніли чола, насупились брови навіть і у веселого Домана. Нарешті, поговоривши про все, вони потиснули один одному руки, і господар вивів старого з хати під липу, що стояла на пагорбі. Тільки-но вони там з'явились, як з двору вискочила ціла зграя собак і оточила господаря, — він був пристрасним мисливцем. Челядники стояли осторонь і ніби щось очікували. Доман позирав на них, а вони — на нього.
— Я хотів би вас трохи розвеселити, — мовив господар, — тільки чи ж будуть до смаку вам наші юнацькі пісні, бо надто вже вони легкі. Але чимось— таки раді прийняти вас і показати, що не пухнемо від сну і біля вогню не дрімаємо.
— Гей, Сціборе! — крикнув Доман, махнувши рукою. — А йди-но сюди!
На його поклик з'явився славний парубок з палкими очима.
— Кращої нагоди для гонитви за вовками не буде, — мовив Доман. — Перед ким же й похвалитись, як не перед старим Вішем? Випустіть хижака з загорожі, і ми покажемо, що не боїмося дикого звіра.
Сцібор кинувся бігти, і вслід йому залунали веселі голоси. Собак загнали в сарай, тільки кількох залишили на смику. Віш і Доман встали і підійшли до воріт, біля яких уже юрмилися хлопчаки. Господар наказав озброїтися рогатинами й почав розставляти людей. Сам же взяв списа із залізним вістрям і став віддалік. Хлопці тримали собак на повідках, і ті рвалися з рук, чуючи, що їх недарма вивели.
Господар сплеснув у долоні, і ворота зі скрипом відчинилися.
Під час потішних ловів у дворі чулися крики, сміх і оплески; дівчата, видершись на пліт, підохочували мисливців, діти розмахували палицями. Старий Віш навіть кілька разів за меч хапався, не міг спокійно встояти. А коли вовк, стікаючи кров'ю, звалився на землю і собаки накинулись на нього, збіглися всі, щоб зблизька глянути на вбитого звіра. Кілька днів тому хтось із людей Домана спіймав його в лісі, оглушивши ударом по голові; напівприбитого вовка зв’язали й притягли в двір, де він відійшов і ожив, щоб оце тепер послужити для розваги.
Убитого звіра відтягли геть і почали стріляти з лука і пращі. З усіх присутніх Доман був найспритніший, хоча й інші робили все, щоб переважити його. Віш дивився та тільки зітхав, у нього вже тремтіли старечі руки. Колись і він умів так стріляти.
Коли смеркло і в хаті запалили скалки, вони сіли і довго ще пошепки радились між собою; нарешті Доман, поступившись старому своєю постіллю, запросив гостя лягти відпочити; і собі наказав послати в цій самій хаті.
Ледве розвиднілось, як вони посхоплювались; коні, про які ще звечора потурбувався Доман, були вже готові, а хлопці, хоч їм і дуже хотілося їхати разом з панами, мусили залишитись тут.
До двору Лешка Мілоша треба було цілий день їхати лісом. У торби вони взяли з собою харчів, у дерев'яні, залиті смолою барильця — трохи меду; коні, звиклі до трясовини і лісу, не боялися такої подорожі. Доман їхав попереду.
Щоб швидше дістатись до місця, вони вибрали найкоротший шлях, але він проходив через болота й непролазні хащі.
Вдалині здіймався дим. На лисому пагорбі вони помітили височезний земляний вал, порослий зеленим дерном. З-за нього темніли верхівки дерев. Синя струминка диму, що була ознакою людського житла, вилася саме між цих верхівок. Вал, який оточував городище, був такий високий, що закривав усі будівлі.
Коли наблизились, то в земляному валу помітили вузький прохід, перегороджений високим частоколом… Зовні, як здавалось, тут не було жодних ознак життя. Ворота стояли зачинені. Вони під'їхали до них, але ніхто не вийшов їм назустріч, хоча й зверху на валу помітили кілька людських постатей. Віш засурмив. Проте довго ще довелось постояти, перш ніж із-за високої огорожі показалась людська голова, покрита вовчою шкурою.
Старий просив, щоб їх впустили, але служник промимрив, що князь Мілош нікого не впускає до себе. Треба було виявити неабияку наполегливість і кілька разів викликати сторожу, поки їм нарешті дозволили проїхати. Ворота відчинились, і вони, пробравшись темним проходом у величезному валі, що оперізував городище, опинились на подвір'ї, зарослім густими кущами. Велетенські липи й крислаті дуби майже закривали все подвір'я. За ними в затінку видніла широко розкинута, низька дерев'яна будівля з просторим ганком і високими дахами.