То тут, то там швендяли похмурі люди, одягнені в шкури. Величезні, кістляві й худі пси з гарчанням підійшли до подорожніх і обнюхали їх. Минуло чимало часу, поки з'явився згорблений, низький на зріст дідуган, у каптурі, з ціпком у руках. Зрозуміти його й розмовляти з ним було майже неможливо. Пробурмотівши щось, він усе ж повів їх за собою. Від вечірнього присмерку і сутіні дерев біля низької будівлі з малими віконцями нічого не було видно.
Ввійшовши до світлиці, вони довго стояли, перш ніж їхні очі звикли до мороку і щось могли розрізнити. На черіні догоряли головешки. Вглибині, на шкурах, лежав старець високого зросту з довжелезною бородою, волосся якої, мов трава, не покручене, пряме, сягало йому мало не до колін. Кошлаті брови звисали на очі; голова ж була зовсім лиса. Він схилив її на кістляву руку. Ноги спочивали на чомусь чорному, що ліниво ворушилося. Не зразу Віш помітив прирученого ведмедя, що з гарчанням підлазив під ноги свого господаря… По підлозі скакали дві сороки. Коли увійшли прибулі, князь Мілош і не поворухнувся, тільки очі втупив у них і, здавалось, чекав, щоб вони почали розмову. Сороки тим часом побігли в куток, а ведмідь підняв голову, широко позіхнув і знову опустив її. В хатині було страшенно душно, а старий князь тремтів від холоду.
— Князю Мілошу, — поволі промовив Віш, — вітаємо вас.
— А ти хто такий? — запитав похмурий, низький голос, що ніби виходив з-під землі.
— Кмет Віш із сусідом Доманом.
Князь мовчав.
— Дозвольте поговорити з вами.
— Зі мною? — озвався той самий дикий голос. — Мені не до людей, та й їм не до мене! Що ви хочете?
— Доброї поради, — сказав Віш.
— Я собі не можу ради дати, куди мені вам радити, до когось іншого зверніться, — відповів князь.
— Невтішні у нас справи, — тягнув повільно старий, незважаючи на відповідь князя, — наш спільний ворог щораз нещадніше пригнічує нас.
— Хто саме?
— Хвостек, — назвав старий лайливе прізвисько князя.
Мілош, усе ще лежачи, дико зареготав.
— Мені він уже нічого не зробить, — позбавив мене дітей, то хай бере й моє життя… Мені байдуже. Ідіть собі деінде шукати поради й допомоги.
— І не хочете відомстити йому? — запитав Віш. — А є за що відомстити! Одного сина вам убив, другому очі виколов, позбавив вас на старість останньої втіхи. І невже це йому так безкарно минеться?
Князь довго мовчав і раптом схопився в гніві:
— Геть звідси, або я на вас спущу Маруху! — закричав він. — Хвост вас підіслав сюди, щоб ви мене за язик тягнули… Сучі діти!.. Геть звідси!..
— Князю Мілошу, — холодно промовив Доман, — я син того, хто врятував вам життя, а Віш ніколи нікого не зраджував. Ми — кмети, а не невольники.
Щось загарчало на ложі, але важко було розібрати — ведмідь це чи сам господар озивався, потім почулося сопіння і стогін.
— Ідіть за порадою до того, в кого розум є, а в мене його нема. Від болю вже все висохло, я силу втратив, пам'ять і навіть охоту до помсти. Ідіть, мстіть за мене, і коли в нього вирвете серце, принесете мені. Я зжеру його й помру… Давно вже мені час померти, молю в богів смерті, більше нічого! Більше нічого! Діти мої, квіти мої, сини мої, — що я вартий без них? Нащо мені без них жити?
Він затулив обличчя руками й замовк. У Віша серце защеміло від співчуття; вони обидва стояли мовчки. Старець стогнав. І лише згодом підвів очі й продовжив уже лагіднішим тоном:
— Ідіть від мене, бідні люди, що ви тут зможете знайти? У мене вже нема нічого! Нічого! Хай горить увесь світ, хай його море поглине, хай люди вимруть, мені вже не буде ні гірше, ні краще. Квіти мої! Сини мої, мої діти!
І він знову затулив обличчя долонями й заплакав. Вони стояли, не знаючи, чи їм ще чекати, чи йти геть, щоб не краяти марно йому серця. Голосно застогнавши, Мілош підвівся, сів і руками почав потирати щоки й чоло. Потім сплеснув у долоні. З бічної кімнати, прочинивши двері, вийшла жінка такого ж високого зросту, як і старий, худа й жовта, з головою, закутаною хустками так, що ледве було видно її очі. З-під темного плаща виглядала в неї біла сукня. Жінка глянула з дверей на чужих і трохи завагалась. Вона несла дзбан і келих у руках. Старий тремтячими пальцями потягся до них. Жінка мовчки налляла йому й подала. Він жадібно почав пити. І лише тепер, ніби підбадьорившись, подивився на Віша й Домана, а жінці кивнув, щоб вийшла.
— Скажіть, — промовив він, — що ви хочете робити? Що? Скличете віче, щоб на ньому посваритись і побитися? Будете радитись, їздити, нарікати, а він вас по одному переловить арканом! Запросить на учту і одного на другого нацькує! Що ви йому зробите? Він не боїться ні вашого віча, ні вас, ні ваших погроз.