Старий навіть не зблід, дивився на нього байдужим поглядом і мовчав; князь опустив руку.
— Якби не було громів небесних, — спокійно мовив він, — ви могли б чинити, що вам заманеться… Але громи звалюються на голову, і духи мають чим оборонитись… Не шукайте, князю, війни з богами, немало вам доведеться з людьми повоювати!
Хвостек нічого не відповів; рвонувся з місця і пішов прискореним кроком, чіпляючись у поспіху то за один, то за другий частокіл. Він повертався до своїх людей. Візун стояв у воротах і, спершись на ціпок, дивився йому вслід.
Чи старий Візун сам дав знати, чи послав кого, щоб зняли тривогу, і закликав готуватись до оборони, — невідомо, але всі, хто прибув на Ледницю, рушили назустріч Хвостку. Юрми зупинились і грізно перетяли йому шлях. Він здаля кивнув слугам розігнати це збіговисько, однак їх в одну мить було відкинуто назад. І князь опинився віч-на-віч перед черню, але вдав, що не боїться її. Люди обурювались, та ні вони, ні він не наважувались підійти ближче. Раптом з юрми вийшов літній, пристойно одягнений чоловік при німецькій зброї.
— Милостивий князю, — мовив він, — я прийшов у храм, але не ваш я, не з вашого краю! Ви загрожуєте храмові і його вогню, а права на це не маєте. Контина й острів належать не вам, а всім нам: вількам, сербам, лужичанам, древлянам та іншим племенам, що розмовляють одною з нами мовою. Не смійте зачіпати ні храму, ні вогню! Інакше ми виступимо проти вашого городища і вежі.
Він підніс угору руку, і юрба грізно зашуміла, схвалюючи його слова.
Хвостек стояв, стискаючи в руці меча, ніби сам хотів кинутись проти юрби, але ні він, ні його воїни, хоч були вони й сміливі і чудово озброєні, не змог ли б подолати кількатисячного натовпу.
Нахмурившись, князь замахнувся кулаком і крикнув:
— Геть з дороги!
І він рушив з такою самовпевненістю, ніби твердо знав, що його ніхто не зачепить, ніби був переконаний, що охороняє його ціле військо. Юрба розступи лася, пропускаючи князя; слідом за ним проштовху вались придворні челядники. Їх штурхали з усіх боків, але вони й писнути не посміли. Повільним кроком, не озираючись, князь пройшов через натовп; услід йому залунали глузливі вигуки:
— Хвостисько! Хвостик! Хвіст!..
Він кілька разів обернувся, ладен кинутись на людей, але стримався. Тут же, біля берега, його очікував великий човен; за князем квапливо тюпали, не сміючи й слова промовити, його розгнівані й присоромлені люди, а вслід їм все ще лунали вигуки і сміх:
— Хвостик! Хвостисько!
У цю хвилину, ніби сама богиня Ния, розгнівавшись, хотіла відомстити за вчинену над нею наругу, чорна хмара, гнана сильним вітром, що раптом зірвався, мов величезне тіло дракона, з громом насунула на озеро. Під нею сіріли смуги граду, що сік поля і ліси, а в глибині її щось глухо гуркотіло, ніби там перевертались величезні мішки з камінням, готові впасти на землю. Із страшним тріском вдаряли в озеро блискавки, буря гнула до землі дерева, виривала їх з корінням і підкидала, мов ті пір'їнки. Князь тремтів і щось бурмотів під ніс. Якби хтось наблизився до нього, то почув би, що він поперемінно молився то Перуну, то хрестику, що носив на грудях. Колишній забобон і нова віра однаково володіли ним… Він поклонявся новому богу, але боявся давніх і не смів їх кинути. Завивання і свист вітру в у шах, здавалось, повторювали глузливе слівце «Хвостик», і в душі князя закипала жадоба до помсти.
— Хай же дощенту знищать все це плем'я! — з обуренням закричав він. — Хай заберуть їх у неволю! Нехай орють ними!.. Хай прийдуть сакси і видушать цей зміїний рід! Всіх кметів слід знищити!..
Коли буря втихомирилася і смерд наблизився до князя, який лежав на землі, розгніваний Хвост мало не заколов його мечем, забувши, де він є. Лише потім, впізнавши свого слугу, князь опам'ятався.
— Милостивий пане, — звернувся до нього смерд. — Вже вщухла гроза…
Князь підвівся з землі, важко зітхнув і, похмурий, поплентався до човна; веслярі налягли на весла, і човен відчалив. Погойдуючись на темних хвилях, він швидко віддалився від острова.
З-за кущів за ним стежили старий Візун і перелякані жінки; вони щось мурмотіли, мабуть, посилали йому вслід прокляття.
Раптом з-за хмар випливло сонце, і його скісне проміння, зазирнувши в храм крізь розсунуті заслони, золотою плямою засяяло біля ніг дівчини, а вона, дивлячись на нього, усміхнулася, ніби зрозуміла мову небес.
По даху контини бігали голуби, в кущах знову виспівували соловейки, а над човном князя кружляла зграя чорних круків; то підіймаючись угору, то спускаючись униз, вони ніби хотіли у нього та в його слуг позривати з голів шапки.