В городищі люди не спали допізна: не було милостивого пана. Княгиня, зажурившись, сиділа в своїй світлиці; викликала до себе слуг, то підскарбія, то служниць. Іноді неспокійно схоплювалася з місця, підходила до вікна, до дверей і запитувала, чи не повернувся князь, чи не видно його, чи не чути.
Було вже десь опівночі, коли біля мосту і воріт залунали вигуки й почувся тупіт; і враз по городищу прокотилася звістка: їде князь!
Критими переходами попід стовпами вибігла назустріч своєму панові ясновельможна княгиня. Вона була сердита, але, увійшовши до світлиці, застала чоловіка, з якого саме стягували мокру одежу, ще більш розгніваним, ніж вона. Глянули одне на одного, проте не привітались. Князь грюкнув кулаком по столу і наказав, щоб принесли меду. Його мучили голод і спрага… і він від злості лаявся і проклинав усе на світі. Брунгільда стояла, склавши руки, і тільки знизувала плечима. Люди порозбігались.
Вже перевалило за північ, а милостивого пана ніяк не можна було дочекатись.
— Мовчи, сороко!.. І ні про що не питай!.. — гаркнув князь. — Нічого не скажу, я зараз сердитий. А коли сердитий — і знати нікого не хочу!
— Навіть і жони своєї?
Князь буркнув у відповідь:
— Поклич мені завтра Гадона!
Вхопившись руками за голову, він почав смикати скуйовджене волосся і зі злості рвати його.
— Треба, щоб завтра ж він поїхав до ваших, до саксів: хай приходять… хай палять, нищать, поневолюють…
Княгиня посміхнулась.
— Я давно це знала й говорила, — мовила вона, — тільки сакси дадуть їм раду. А сам ти зі своїм вояцтвом не приборкаєш кметів: їх тут сила. Всі вони зрадники, жодному з них не можна вірити.
— Завтра покличеш мені Гадона, — повторив князь, — тільки нікому не кажи, куди я його посилаю. Хай вранці вийде пішки, потім візьме з табуна коня й поїде, захопивши, звичайно, перстень, — знак, що він мій посланець.
Ясна пані тільки підтакувала, гладячи його по голові.
— Можеш спати спокійно, я сама його випроводжу.
Князь глянув на неї.
— Тут вони щось зле задумують, готують змову, віче скликають ночами, при світлі лучини, радяться між собою, збираються по лісах, об'їжджають двори, посилають гінців.
Вони почали тихо шептатися; княгиня, спершись на руку, сіла біля чоловіка. Принесли, йому повну миску м'яса і кубок меду. М'ясо він розривав пальцями і за одним духом випив мед. Потім прогнав слуг; не чекаючи ранку, наказав негайно привести Гадона. Гадон був німець, але жив тут давно; в князівському дворі навчився тутешньої мови, перейняв місцеві звичаї, і хоча натура в нього й залишилась вовчою, проте нелегко було відрізнити його від інших; втершись у юрбу, він скрізь підслуховував і підглядав, щоб потім доповісти про все княгині.
Увійшов стрункий юнак, улюбленець вельможної пані, якого боялися всі придворні. Коли князя не було вдома, Гадон цілими днями просиджував у ложниці княгині, забавляючи її; вона завжди брала його з собою, коли кудись їхала, не могла і кроку без нього ступити. Князь теж любив Гадона, бо він, мов цуцик, лащився до нього. Коли б не веснянкувате й не бліде обличчя, юнак був би досить гарним. Волосся мав криваво-червоне; воно спадало у нього повними буклями.
— Гадоне! — гукнув, побачивши його, князь. — Іди-но сюди… Завтра до схід сонця вирушиш у дорогу… Знаєш, куди…
І він показав рукою на захід:
— Поїдеш до старого і скажеш, щоб прислав своїх. Досить я вже натерпівся. Треба кінчати з кметами. Хай дасть, скільки зможе, людей, тільки збройних; це — дикий, безборонний натовп, його й жменька саксів розжене.
Гадон, спершись на стіл, крадькома позирав на княгиню, а вона з-за спини чоловіка подавала йому знаки очима.
— Візьмеш у пані перстень, покажеш, щоб тобі повірили. Старий знає, що означає він… я довго зволікав… а нині… так буде краще, хай ідуть… хай приходять.
— Милостивий пане, — промовив покірно Гадон. Мабуть, тільки сліпий не бачить, до чого йдеться; вони збираються по лісах, радяться між собою, хто-зна, чи наші поспіють?
Хвостек засміявся.
— Ет! Міцні зуби треба мати, щоб розкусити такий горішок, як городище, — сказав він, — пощерблять їх на мурах…
— Милостивий пане, — прошепотів Гадон, — може, воно так і є, як ви кажете, але тут нікому довіряти не можна, навіть вашим дружинникам.
Князь нахмурився.
— Я вірю своїм смердам, а весь інший мотлох страхом тримається; ні, цього я не боюсь.
Він засміявся і знову осушив кубок; а Гадон почав тихенько доповідати про все, що почув сьогодні від людей.
Князь зневажливо хитав головою.