Хвостек скаженів, що випустили кметів і вони залишилися живими. Він хотів було перевішати своїх людей, котрі вчасно не захистили його і дозволили кметам втекти з городища. Але скінчилось тим, що тут же, на подвір'ї, їх віддубасили різками й бичами. Княгиня, стоячи на ганку з закривавленим ножем у руці, тикала пальцями на боягузів і називала їх імена. Деяких із них Хвостек шмагав власноручно.
Не швидко запанував замку спокій; до пізньої ночі тут чулися і стогін, і плач. Лише тоді, коли карателі потомилися, коли в них не стало сил бити й знущатися, потерпілим дозволили поховатись по кутках і відпочити. До того ж князь і княгиня зрозуміли, що тепер не час так жорстоко карати своїх людей, адже вони в кожну хвилину можуть знадобитися для оборони.
І, як це часто бувало за тих часів, після суворого покарання раптово наступило помилування. Князь наказав викотити для потерпілих бочки з пивом і пригнати кількох баранів. Так порадила княгиня. Ще стогнучи від болю, вони почвалали до бочок і почали черпати з них і пити, почухуючи побиті спини і глузуючи один з одного. А тим часом смерди з рештою челяді лагодили поламані ворота, обдивлялись греблю і міст.
Хвостек лежав на лаві у своїй світлиці; падаючи на підлогу, він таки добре забився і тепер кректав і проклинав усе на світі. Над ним сиділа княгиня і дивилась на нього з якимсь жалем і навіть трохи з погордою.
— Ти сам винен, милостивий пане, — сказала вона, — не послухав мене. А могло б інакше все закінчитися. Треба було люб'язно їх запросити до світлиці, посадовити за стіл і солодко розмовляти з ними. А тим часом біля воріт стала б сторожа, і ти б схопив їх, мов ту рибу неводом. А ще краще… ще краще було б водити їх за ніс обіцянками, поки б не прийшли сакси, і не поспішати з війною. — І вона поплескала його білою рукою по лобі.
— У тебе, милостивий пане, більше сили в руці, ніж у голові. Я слаба жінка, але це зрадливе плем'я швидко приборкала б. Отож слухай мене!
Князь стогнав і сипав прокляттями.
— Що ж тепер робити?
Брунгільда замислилась.
— Дядьків і родичів треба переманити на свій бік; бо як вони приєднаються до кметів, буде кепсько. Поки сакси прийдуть, вони можуть напасти.
Хвостек, уп'явшись у неї очима, бурмотів щось під ніс.
Брунгільда зупинилась біля нього.
— Покладися на мене, — сказала вона. — Одного сина Мілоша ти вбив, а другому ти виколов очі. Треба віддати старому сліпого й переконати, що очі йому викололи не з нашого наказу. Я піду до нього на вежу. Треба його одягти, нагодувати і в супроводі слуг відіслати до батька. Старий Мілош, може, помириться з нами, коли повернемо йому сина.
— А двоє інших? — спитав Хвост. — А племінники, а решта рідні?
Треба послати до них розумних людей і запросити до замку. Наші справи — це кревні справи і їх усіх. Якщо не стане нас, кмети усіх Лешків винищать, жоден не сховається; вони повинні це зрозуміти… Хай з'їдуться, зберуться на раду.
— А якщо не захочуть?
Брунгільда нічого не відповіла; склавши руки на грудях, тільки хитала головою. Вони глянули одне одному в очі.
— Захочуть? Не захочуть? Хай-но тільки приїдуть сюди, ми вже знатимем, що робити.
Князь застогнав. Дружина подала йому кубок і погладила по голові.
— Ти тільки послухай мене, — сказала вона. — Хоча я й жінка, але скоріше, ніж ти, дам раду з людьми.
Ти сильний в бою, але там, де треба підійти хитрістю і взяти делікатністю, краще вже діяти мені.
І вона погладила йому підборіддя.
— Піду на вежу, звільню Лешка й відішлю до Мілоша, а смердів відішлю до дядьків. Відпочивай собі спокійно, я зроблю все, що треба.
Сказавши це, вона залишила Хвостка на лаві, а сама вислизнула на подвір'я; тут гукнула кашуба, свого наближеного, якого прозивали Мухою. Муха був молодий, досить пристойний на вигляд, жвавий і веселий чоловік. Зробила його смердом сама княгиня, виявивши у нього розум і хитрість, — на цьому вона добре розумілася. Між ним і німцем, котрого було послано з перснем, точилася безперервна боротьба за прихильність княгині, боротьба, з якої вона завжди сміялася, хоч це і тішило її. У Мухи з німцем частенько бували криваві сутички; слово по слову — і доходило до кулаків. Тепер кашуб, позбувшись суперника, відчував себе паном. Брунгільда усміхнулась до нього. Він підскочив, готовий виконати її найменше бажання.
— Мені на вежу потрібно і в льох, — сказала вона, — туди, де сидить осліплий Лешек. Ти підеш зі мною… Треба чотирьох людей вирядити в дорогу, принести гарну й багату одежу. Ще сьогодні випровадимо Лешка до батька.