Муха мовчки вклонився у відповідь.
Нетерпляча пані відразу ж попрямувала до вежі. Дістатись туди можна було, лише по драбині з поручнями, яку приставляли до прорізаних угорі дверей. Драбина саме стояла на місці, бо страж поніс у льох замкненому Лешку хліб і воду. Брунгільда спритно піднялась по щаблях, наказавши Мусі йти слідом за нею. У вежі було вже темно. Дощаті сходинки вели зверху вниз. Вхід у підземелля, в якому сидів осліплений Лешко, закривала важка ляда. Ще одна драбина вела в глиб в'язниці, освітленої лише вузеньким віконечком. У цій темній, вологій норі на жменьці зогнилої мерви лежав молодий, гарний собою юнак, двадцяти з чимось років. Крізь дірки в грубій і брудній одежі просвічувало худе й пожовкле тіло. Напівлежачи, він, здавалось, дивився кудись удалину своїми страшними, схожими на дві криваві плями, очима. Почувши незвичний шелест, Лешек підвів голову; зблідле чоло його нахмурилось. Брунгільда, окинувши тривожним поглядом темницю, сперлась на драбину, якою спустилася сюди, і несміло кашлянула. Лешек ніби стривожився і сів.
— Хто тут? — спитав він.
— Це я, — тихим, вдавано солодким і лагідним голоском почала княгиня, — я… Брунгільда…
— Я маю вмерти? — звернувся до неї в'язень.
— Ні, я принесла тобі свободу, — сказала княгиня. — Я завжди зичила і тобі, і братові твоєму добра, завжди намагалася захистити вас. Князь невинний; це недруги підбурювали його проти вас, лякали вами. І скоїлось все це з волі слуг, а не з нашого наказу.
Лешек глузливо посміхнувся й недовірливо похитав головою.
— Повір мені, — вела далі Брунгільда, — князь дуже шкодує, що твого брата позбавлено життя, а тебе — очей.
— А за чиїм же наказом це вчинено? — спитав в'язень.
— Не було ніякого наказу.
Лешек сміявся; витягши з-під себе віхоть гнилої соломи, він несвідомо м'яв його в худих білих руках.
— Я хочу звільнити тебе, — додала княгиня, — і ти повернешся до старого батька. Скільки можуть продовжуватись чвари і литись кров? Об'єднаймося, помирімось, у нас, Лешку, і так досить недругів! Батько твій і ти спокійно собі житимете в своєму городищі.
Брунгільда, говорячи, поволі наближалась до нього, а Лешек, чуючи наближення її голосу, з жахом сахався, ніби боявся нової зради.
— Не бійся, — заспокоювала його Брунгільда, — клянуся, ти будеш звільнений і вже завтра сидітимеш зі старим батьком біля домашнього вогнища. Князь прагне до згоди і спокою. Дозволь, я тебе виведу звідси; ти переодягнешся, попоїси; коні і люди вже чекають.
Лешек, здавалось, не вірив своїм вухам; з його рухів можна було здогадатися, що він шукав чогось, що б допомогло йому оборонитись або принаймні відомстити за своє понівечене життя. Тремтячі долоні хапалися за холодний мур.
— Не бійся, — повторювала Брунгільда. — Присягаюсь тобі!
Нещасний в'язень мовчав; схопившись зі своєї підстілки, він припав до стіни, ніби хотів у ній заховатись; та двоє челядників, приведених Мухою, взяли його обережно попід руки. Лешек спробував вирватися від них, бо не вірив присяганням Брунгільди, але дуже ослаб, і вони без особливих зусиль підвели його. Нарешті один із челядників — дужий чоловік — поклав його собі на плечі і поліз наверх по драбині. Брунгільда з Мухою піднялися слідом за ним. На Лешка накинули опанчу, і кашуб повів юнака спершу до комори, де його мали переодягти в нову одежу. Наказано було вибрати найдорожчу. А Брунгільда поспішила до себе в покої, щоб звільненого Лешка прийняти, нагодувати й заспокоїти.
І слуги для зголоднілого Лешка в одну мить понакладали на стіл усякої всячини: м'яса, меду у вощині й сиченого, білих коржів, налили молока. Княгиня розраховувала, що зможе привернути його до себе своїм солодким голоском і лагідним словом. Муха мав його до цього підготувати.
Незабаром відчинилися двері, і вірний слуга Брунгільди ввів до її покою Лешка, якого тепер і впізнати не можна було; юність і краса при його страшному каліцтві викликали жаль навіть в людей, що звикли до таких видовищ. Хлопця вдягли в князівський, пошитий з добрячого сукна одяг, взули в шкуряки з червоними шнурами і, ніби на сміх, привісили меч до боку. Світле його волосся, щойно помите, спадало на плечі й переливалось золотим полиском. Молоде обличчя з ледь помітним пушком було смутне й навівало страх закривавленими очима, — їх нещільно закривали посинілі повіки. Брунгільда наказала посадовити його за стіл і, ставши біля нього, подавала напій і їства. Лешек так зголоднів і змучився від спраги, настільки був заспокоєний кашубом, що майже з жадібністю брав усе, чим пригощали його. Однак мовчав.