— Ніколи цього не буде! — простогнав старий Мілош. — Тепер, коли їм загрожують кмети і коли ми їм потрібні, — вони простягають нам руки. Надто пізно! Я не піду з кметами, але не піду і з катом дітей моїх!
Мати знову кинулась обіймати своє дитя, і батько пригорнув його до себе. Слуг випровадили, замкнули ворота городища. Вранці стара мати водила сина під дубами за руку, мов немовля, і, ллючи сльози за синовими очима, виплакувала свої очі.
Так минуло зо два дні; і тоді хтось постукав у ворота і затрубив у ріг. Мілош по звуку впізнав своїх братів Мстивоя й Забоя. Сторожа побігла відчинити, — це справді були вони, а з ними приїхали сини й родичі їхні — кільканадцять чоловік. Мілош вийшов назустріч, ведучи з собою осліплого сина. Мовчки привітавшись, сіли перепочити у затінку під дубом. Мстивой і Забой були вже досить старі, але ще дужі; мали засмаглі обличчя, погляди поважні й суворі. В обох вогнем пломеніло життя.
— Мілошу, — заговорив старший з них, — ми приїхали до тебе за порадою. Скажи, як нам бути: Попельок нас запрошує до себе, хоче помиритися; йому кмети загрожують, і ми йому потрібні; та й без нього не обійтися нам! Ми воювали з ним, а тепер час іти на спільного ворога. Злетить він з трону — загине весь наш рід.
— Еге ж, — додав Забой, — ми порадились між собою й вирішили їхати до нього. Рятуючи його, ми самих себе врятуємо!
Мілош підняв руку.
— Мене вже ніхто не врятує! — крикнув він. — Ось гляньте на мого сина! Одного убив, другому очі виколов, щоб довше мучився. Не говоріть мені про примирення з нимі Хай він загине, пропаде, і я разом з ним, і всі на світі! Ми не врятуємось, а тільки перетворимося в останніх псів, якщо підемо ноги йому лизати! Бодай його смерть не минула!
На хвилину запало мовчання. Мстивой дивився в землю, Забой — на Лешка, і в нього сльози набігли на очі.
— Адже він запросив нас, — нарешті промовив Мстивой. — Ми мусимо поїхати до нього й поїдемо. Побачимо, що робиться в городищі.
— Мені байдуже, що там робиться, — відповів Мілош. — Хочте — їдьте, хочте — ні, — маєте свій розум; тільки залишіть мене в спокої, з моїм болем і прокляттям. З кметами не піду, бо я князь і пан для них; а з Попельком і бачитися не хочу; стріну його на відстані меча — уб'ю!
Старий замовк, і ніхто вже не смів і слова промовити. Двоюрідні брати підсіли до Лешка із співчуттям і повагою, і довго, аж до пізньої ночі, чути було під дубами тиху розмову, що інколи переходила в шепіт. Другого ранку Мстивой і Забой вирушили з городища і попрямували зі своєю дружиною до Гопла.
Там їх чекали з нетерпінням. Муха вже повернувся й повідомив, що вони прибудуть, але спершу заїдуть до Мілоша.
В городищі все живе пойняв неспокій і погане передчуття. Ластівки залишили свої гнізда й довго пурхали, щебечучи, біля вежі й будинку князя, потім, збившись в одну зграю, полетіли кудись за озеро. Іржали і рвалися зі стаєнь коні, ревла худоба в хлівах. Все ж ніч минула спокійно; яскраво світили зорі, а вдосвіта над лісом сплив ясний місяць і осяяв землю, перед тим як мав на сході зажевріти небокрай.
Княгиня старанно готувалась до прийому дядьків; неспокійно ходила туди й сюди, рвала в саду якесь зілля, варила в горшках напої. Слуги смажили м'ясо, точили найстаріші меди. Було забито козла, і він уже рум'янився над вогнем; принесли риби з озера; водночас пеклися калачі й святкові коржі, щоб нічого не бракувало на учті.
Вже високо підбилося сонце, коли під лісом у полі показались вершники; їх упізнали по сивих бородах і почту. Старі їхали попереду, сини і родичі — за ними, а позаду — челядь і слуги. Вони не одягли святкової одежі, ніби навмисне хотіли скидатись на простих кметів. Але були добре озброєні. Наближались до городища не кваплячись, та, побачивши, що сам Хвостек вийшов їм назустріч і, знявши шапку, чекав на них біля моста, вони позлазили з коней і попрямували до нього. Про що домовились вони між собою по дорозі і що мали говорити, — важко було вгадати з їхніх облич. На ганку стояла Брунгільда, бліда, у важкій сукні, оздобленій срібними й золотими ланцюжками… З великими почестями ввели гостей у дім; вони, видно, не чекали такого прийому. Запросили їх відразу до світлиці, посадовили на застелених лавах і почали частувати їствами й напоями.
Хвостек, навчений жінкою, заговорив про те, що тепер діється на його землі.
Мстивой нахмурився і після довгого мовчання промовив:
— Що робити? Ви раніш не радилися з нами, а тепер уже пізно. Вони скликали віче — треба було самому поїхати на нього або друге скликати в себе, скарги й нарікання вислухати, а не дратувати людей.
Забой сказав майже те ж саме.