Князь їх побоювався, та й смерда вони страхали. Скривдиш її — наразишся на помсту й переслідування. Коли Хвостек показав слузі на відьму, що перебирала зілля, той завагався і не знав, що робити. Під'їхавши ближче, смерд із-за дерева придивився до неї і впізнав Яругу. Її не раз бачили в городищі, бо вона приносила зілля княгині. Вважали стару неймовірно могутньою, але всі знали, що вона не була злостивою. Князь не наважився їхати далі і весь час показував на неї смердові; той нарешті зліз із коня й попростував до поваленого стовбура.
Баба була настільки замислена й захоплена своєю роботою, що помітила смерда лише тоді, коли він наблизився до неї, і, скрикнувши з ляку, схопилася з місця.
Вона помилково вважала його, як потім пояснила, за вовкулаку, що зовсім не лестило смердові, і квапливо забубоніла якісь закляття; смерд налякався не на жарт. Все ще тремтячи, вона знову сіла на стовбур.
— Ви що тут робите, Яруго? — спитав смерд.
— Чи тобі повилазило, сякий-такий волоцюго? — відповіла стара. — Роблю, що мені наказано, збираю зілля проти хвороб і проти уроків, для причарування і відчаровування… Може, є в тебе що в барильці? Га?.. Якби дав горло промочити, я дарувала б тобі, що налякав мене… а як ні…
— Окрім води в бурдюку, в мене нічого нема… — відповів смерд.
— Води?.. Теж мені знайшов що носити! — фирк нула Яруга. — Заквакавши по-жаб'ячи, можна зачерпнути її долонею на кожному кроці — з джерела і річки… Знайшов що носити… ну й дурний же чоловік… Старий уже, а розуму як кіт наплакав… Воду носити!.. Носити воду!..
І вона знову щось забубоніла собі під ніс, а смерд стояв, перейнятий тривогою.
— Яке це ти зілля збираєш? — спитав він, щоб обеззброїти страшну відьму.
— А тобі що до зілля? — накинулась на нього баба. — Це не твоє діло… Все одно ні любисток, ні інше зілля не допоможе тобі, надто вже ти огидний… Хоч би ти й дав його дівці, не причаруєш її… Бачиш, що лежить коло мене? Чорнобиль… дудник… зозулинець… бедринець… дивина… росичка… Гей! Гей! Різні чудові речі…
— А лихого тут нічого нема? — тихенько запитав смерд. — Бо поблизу князь стоїть… Щоб ти йому, бува, якими чарами не нашкодила… з ним не пожартуєш!..
Яруга, перелякавшись, подивилась у ліс.
— Князь, — прошепотіла вона. — А… князь… А чи не наказав він повісити мене?..
— Аби тільки ти йому не шкодила! — шепнув смерд.
— Я? Йому? — баба злякано зирнула на нього. — Та я ж часто буваю в дворі, користуюсь ласкою милостивої пані… І зараз оце готую їй зілля… Якщо він хоче, я омели дам на щастя… Чого б йому мене боятись? Ви ж знаєте Яругу…
Смерд повернувся до Хвостка, що чекав на нього.
— Це, милостивий князю, Яруга, — сказав він. — Хоч і відьма, а своїм не шкодить… і нашій милостивій пані вірно служить… До того ж вона може зробити так, щоб щастило на вловах, — у всьому розуміється.
Хвостек, упевнившись, що йому ніщо не загрожує, виїхав на полянку. Недовірливо поглядаючи на стару бабу, повільно наблизився до неї. Яруга, не підводячись, нахилила обличчя до землі й привітала князя низьким поклоном; потім швиденько підхопилася, силкуючись усміхнутись до Хвостка, якого страшенно боялась. А він теж не дуже сміливо поглядав на неї. Під'їхавши, спинив коня. Стара не зводила з нього очей.
— Ти не знаєш, які сьогодні будуть влови? — поцікавився він.
— А де саме? — спитала вона.
— На Глибу!
Яруга похитала головою.
— На Глибу… Милостивий князю! Нема чого туди їхати…
— Чому?
— Е! Бо там недобра сидить звірина…
Вона окинула поглядом дружинників і почала рахувати їх очима.
— Яка саме звірина? — спитав князь.
— Там Миші сидять, милостивий князю, Миші! — прошепотіла Яруга. — Ціле кубло Мишей…
Вона злякано подивилася, встала й хотіла було наблизитись до князя, але він пригрозив їй, щоб вона і на крок не підступала до нього. На його обличчі відбилась тривога, коли він почув ці загадкові слова. Глянув на смерда, і той крикнув Ярузі:
— Говори, бабо, зрозуміліше!
Яруга неспокійно озиралась на всі боки і вагалася.