Старі все ще розмовляли, коли з сусіднього гаю вийшли жінки й дівчата, і хором заспівали пісню пострижин; всі замовкли і почали слухати. То була старовинна пісня, мало для молодого покоління зрозуміла; в ній згадувались забуті боги й жертвоприношення, яких уже не вміли справляти. Вона закликала ясне сонце, щоб воно промінням щастя осяяло голову хлопчика; росу, щоб окропила й допомогла йому рости; воду, щоб напоїла його витривалістю і мужністю; землю, щоб вселила в нього дух, і щоб ріс він, мов дуб, сяяв, наче зоря, і нападав на ворогів, як той орел… Потім промовляли слова, з допомогою яких відганяли від нього чорних духів, уроки та інше зло; під плескіт долонь лунали вигуки: «Ладо! Ладо!» Мати, за звичаєм, одягла на голову постриженому синку вінок із трав, що приносять здоров'я та щастя. Він був сплетений із дивосилу, жерухи, дивини, росянки, чорнобилю й гілок помели.
Тільки-но закінчили першу пісню, як відразу ж почали другу, веселішу; жінки, стоячи окремо, хором співали їх одну за одною.
Нарешті підвівся батько і, взявши хлопчика за руку, запросив усіх гостей на жальник вклонитись духам дідів і прадідів і покласти на їхні могили пожертву. Але коли кинулись шукати чужинців, щоб дати їм почесне місце в процесії, їх уже не було. Вони зникли, залишивши у хаті на столі подарунок для Земовіта. І старійшини, тримаючи в мисках пожертви, подалися вгору на жальник.
Посередині його здіймалась могила Кошички, його дідів і прадідів; тут ховали споконвіку, з тих часів, як померлих садовили у кам'яні склепи, і до сьогоднішнього дня, коли, спаливши небіжчиків на багатті, попіл від них ховають в урнах і черепках. Дехто з гостей, принісши з собою кубки з медом, вилили його на могили; підійшли жінки і, зупинившись оддалік, заспівали.
Так урочисто відбулися пострижини, що затяглися аж до самої ночі; раз у раз підходили нові гості, і їм з комори знову і знову виносили їства… Вже зорі мерехтіли у небі, коли останні з гостей, попрощавшися з господарем, зачинили за собою ворота. Втомлений П'ястун сів на ганку перепочити.
Біля порога, поглядаючи на чоловіка, стояла Жепиця.
— Певно, радіє твоє серце, — промовив він до неї, — доля дала нашому синочку такий чудовий початок життя; ми й не сподівались, що прийдуть люди, а їх завітало до нас більше, ніж будь-коли бачило наше убоге подвір'я.
— Радіє й непокоїться, пане мій, — відповіла йому дружина. — Піди подивись… бодні, засіки й комори — все спорожніло… В нас усього на кілька днів залишилось хліба й борошна… ото й усе…
Господар усміхнувся.
— Не шкодуймо за тим, що віддали гостям; як то кажуть, віддане повертається з лихвою. Аби тільки закінчилась війна!
Глянули обоє в бік Гопла: на вежі палав огонь, а в долині, скільки око сягало, розташувались табори повсталих кметів; між багаттями сновигали людські тіні.
Тут ми змушені з нашою розповіддю трохи повернутися назад.
У тому місці, де пілігрими, йдучи до храму, переправлялись на острів Ледницю, на високому березі над самим озером стояло кілька халуп, і перша скраю належала гончареві Міршу. Гончаря і його хату люди добре знали з усього околу, бо ніде більше, а тільки в Мірша купували горшки, миски, урни та всілякий інший глиняний посуд. Його батько, дід та прадід ліпили, крутили та випалювали горшки, переважно жертовні; ще прадід їхнього прадіда, що примандрував сюди, знав це ремесло. З того часу всі Мірші з покоління в покоління були гончарями. Час минав, їхній рід розростався, але ніхто з них не хотів займатись іншим ремеслом — так любили й шанували гончарство, — отож вони розселилися по навколишній місцевості, там, де знайшли кращу глину, і жили собі з глини і свого мистецтва.
Главою цієї численної родини вважався старий Мірш. Був він таким заможним, як ніхто з кметів; подейкували, що йому вже давно можна було б і не ліпити горшків, — мав він з чого жити, та ще й в достатку. Проте старий не залишав свого ремесла, надто любив гончарство і пишався ним. У печі — як не в одній, то в другій — завжди топилось, і не було такого дня, щоб Мірш не сидів за коловоротом і не робив чогось. Опріч хати, в якій він мешкав, і комор, повних-повнісіньких усякого добра, у Мірша була велика шопа. Хто заходив туди, не міг надивуватися достатку і чистоті. Щоправда, шопа була сплетена з хмизу і лише знадвору обмазана глиною, але посередині був тік, добре втрамбований як долівка в хаті; до стовпів були прикріплені дошки, на яких рядами, один біля одного, стояли дзбани, горшки, кубки, миски різного розміру, маленькі тарілочки, гусочки та інші пташки й кульки для дитячих ігор. Все це, пофарбоване в чорний, жовтий та білий кольори, було перед очима у покупця, отож кожен міг вибрати, що хотів.