Старий Мірш все ще сидів під своєю вербою. Побачивши Домана, здивувався, що той так швидко вертається назад. Доман вистрибнув з човна, жуючи листочок, зірваний ще на острові, але помітно повеселі шав. І відразу ж підійшов до Мірша.
— Гей, старий гончарю! — звернувся він. — А чи не міг би я у вас чимось підживитись і переночувати?
— Чи ж я відмовив би? — сказав старий. — Хоч би ви й не були ні кметом, ні жупаном, на те в мене й хата, щоб приймати в ній гостей. Ходімо! — І він устав.
Саме мали вже подавати вечерю, і дочка Мірша вийшла кликати батька; Доман звів на неї очі. Дівчина була пещена, — ні в полі, ні дома біля господарства не працювала; хіба що вишивала рушники та часом пряла куделю; зате любила пишно вбиратися, знала, що гарненька на вроду. Доман і дочка гончаря подивились одне на одного, і обоє почервоніли. Їй відразу сподобався цей жупан чи кмет, котрий скидався на пана, і він подумав, що дівчина приваблива; а що, якби вона йому, як радив Візун, та й стала за ті ліки?
Вони ввійшли зі старим до хати, де їх чекав накритий білою скатертиною стіл. Міля прислуговувала сама, носила миски і кубки й за кожним разом, коли входила, поглядала на жупана, а він на неї. Якось навіть усміхнулась, розтуливши рожеві вуста і показавши білі зубки. Дочка гончаря і в будень була розкішно одягнена; на всіх пальцях блищали срібні персні, деякі з камінцями, біля шиї яснів величезний золотий гудзик, у косах — шпильки, у вухах — сережки, на руках — обручки, на голові зеленів вінок; дівчина весело й пустотливо пускала очима бісики.
«От коли б раніше її зустрів, — міркував, дивля чись на неї, Доман, — може б, і взяв її за жінку!»
Їли собі й розмовляли. Коли кінчилась вечеря і більше не потрібно було ні приносити, ні забирати миски, молода господиня, прочинивши з другої світ лички двері, ніби крадькома поглядала, чи не кличе її батько, а насправді ж зирила скоса на молодого жупана.
«Можеш узяти мене, — говорили її лукаві очі, — я не дуже опиратимусь».
Вже смеркло, як Доман пішов у повітку, де йому постелили. Старий Мірш підкликав до себе дочку й посварився на неї пальцем.
— Ти чого, козо, — суворо промовив він, — стріляєш очима на таких людей? Він не з тих, що роблять горшки, а з тих, що б'ють їх. Тобі нема до нього діла.
— Я зовсім не дивилась!
— Дивилась! Що ти в нім знайшла? У нього таких, як ти, дома буде, певно, із шестеро, — вибір великий. Що, хочеш сьомою бути?
Міля глянула на батька; він знову пригрозив їй.
— Завтра вранці, коли від'їжджатиме, не смій мені й на очі показуватись! — додав він. — Пам'ятай!
Всі пішли спати. На другий день Доман прокинувся рано; коні вже стояли напоготові; однак він сів на лаві.
— Щось мені у спеку їхати не хочеться, — похмуро промовив він.
— Почекайте до осені, коли настануть холоди, — відповів гончар, — чи ж я вам забороняю залишатись?
Нічого не відповівши, кмет поплентався до озера. Човни стояли біля берега; він наказав перевезти його на острів, — рвався до храму.
Міля, побачивши, як він виходив, побігла до тину, пригнулася, щоб не побачив її, і в щілинку почала стежити за ним. Мірш помітив дочку, але стримався і промовчав. Човен відчалив від берега. Дзіва сиділа в контині й дивилась на вогонь, але з учорашнього дня в її очах щось дивно мерехтіло, — вона нічого не бачила, окрім темряви й іскор, що підлітали вгору. В храмі було повно людей, стояв глухий гомін. Старий віщун ворожив і приймав пожертви; сивоволоса жриця відшіптувала чари, роздавала зілля. Відхилилася запона. Доман знову з'явився перед дівчиною. Дзіва зашарілася, затремтіла, відвернула вбік очі і, дивлячись на вогнище, наче заклякла на місці. Доман усе стояв і стояв перед нею; спершись на стовп, оглядав храм. Дівчина поміркувала і вирішила сказати йому, щоб ішов звідси геть; підвелася з каменя, висунулася з другого боку храму, — не хотілося їй зустрічатися з ним біля виходу. Тільки зайшла між тини, а він мов з-під землі виріс перед нею. Окрім них тут не було нікого; парубок схопив її в обійми, і поцілував. Дзіва скрикнула, заплющила очі; коли розплющила, його вже не було. Він утік.
Сильно розгнівана, вона знову повернулась до храму. Вмилася водою зі святого джерела, але обличчя в неї пашіло вогнем, і чим довше вона вмивалася, тим дужче воно пашіло. У дівчини сльози навернулись на очі, і вона заплакала.
— Ой доле ж ти моя, доле!
Дзіва глянула на чорну постать Нійоли: гнівно втупився в неї вогненний погляд богині. Здавалось, у ньому палала жадоба до помсти. Вогнище згасало, дівчина метнулась підкинути дровець. Люди розходились, наспівуючи пісень про Ладо і Нию; співи котилися над озером і заростями, але лунали смутно. Дзіва також вийшла й сама, не знаючи як, заспівала якусь давню, ще в дитинстві чуту пісеньку.