— Клянуся, Бумире… якщо ви заступитесь за Хвостка, якщо хтось — хай навіть один — стане супроти нас, ми живої душі не залишимо… Пам'ятайте!
Бумир і люди, що його мовчки супроводжували, глянули на вежу, звідкіль чути було невиразні голоси та оклики, і, не поспішаючи, повернули коней і від'їхали повільною ходою. Мишки спокійно дивились їм услід.
Якби хтось тоді зайшов до тісної вежі, мабуть, перелякався б, побачивши, що тут діялось уже цього дня. Внизу юрмився простий люд: челядники, служники, невольники, яких взяли для оборони. Місця для них було обмаль; стояла нестерпна задуха, і страх охоплював челядь, яка нарікала, що краще б вона пішла в неволю, ніж має тут гинути марно. Над цією безладною юрбою з палицями стояли смерди і наказували тихо сидіти, але люд сердито лаявся. З криниці вірьовкою тягали воду, якої ніж не можна було настачити спраглим, — іншого питва не було. На другому поверсі стояли кращі стрільці й готувалися до оборони; тут же був князь і Брунгільда. Розстелені в кутку шкури правили їм за постіль. Третій поверх займали жінки й оборонці, а на самому верху походжала туди й сюди сторожа. Із вежі долинали стогін і плач. Від ран, заподіяних під час облоги, відразу ж померло два служники, вмерла і жінка — від страху та хвороби. Лежало вже три трупи, з якими не знали, що робити… Мусили їх через верхній отвір скинути з вежі, і ці знівечені тіла, падаючи на землю і розбиваючись, ніби провіщали те, що мало робитись на вежі. Така ж доля чекала й інших.
Хвост, проклинаючи все на світі, ходив від бійниці до бійниці і раз у раз дивився вниз, а Брунгільда довго лежала, наче мертва, і слова не промовивши. Не розмовляли між собою, але видно було, що одне одного звинувачували в душі за це нещастя… Обоє ще сподівались оборонятись і плекали надію, що сини приведуть військо й дадуть відсіч кметам. Брунгільда, побачивши після довгого заціпеніння, що чоловік її тільки лається, але нічого не робить, покликала Муху — пішла оглянути засіки. Зерна було достатньо, але, крім двох каменів від старих жорен, тут нічого не виявилось, чим би можна було намолоти борошна. Стояла й піч, але про випікання хліба годі було й думати, бо ненадовго б вистачило дров. Потерте на крупу зерно разом з водою — єдиний харч для голодних людей. І так мали жити довгі місяці! В сум'ятті, коли тікали на вежу, рідко кому вдалося щось захопити з їжі; кілька черствих шматків хліба й коржів знайшли. Криниця, з якої мусили черпати воду, була стара й занедбана, і перші відра вилили геть. Потім, знемагаючи від спраги, змушені були пити і цей бруд.
Збройна чернь, що сиділа внизу, здавалась Брунгільді, котра дивилась у шпаринку, грізною і страшною. Княгиня спитала Муху, чи зможуть вони втримати її в покорі; він глянув униз і нічого не відповів. Ті, що вчора падали долілиць перед своїм паном, тепер, коли він був у небезпеці, хотіли звільнитися від ярма неволі й невдоволено бурчали. Їй видно було, як вони лежали долі, байдужі до всього, і ледь-ледь підводили голови, коли їх гукали. Декотрі, озираючись, потай перешіптувались по кутках. Усі вголос вимагали їжі й питва, і палиця смерда ледве могла примусити їх мовчати.
Брунгільда відвела Муху вбік і показала вниз, на людей.
— Ротів багато, а рук мало! — шепнула вона. — Що його робити?
Вони довго пошепки розмовляли між собою. Хвостек то ходив, то звалювався в куток на шкуру, то підскакував до бійниці й дивився на Мишків, котрі спокійно черпали з бочки привезене пиво, — самі пили й людей пригощали. Тоді він, скрегочучи зубами, відбігав від бійниці й знову повертався на постіль. Зустрічалися вони з жінкою мовчки, не говорячи жодного слова, й обминали одне одного. Брунгільда розмовляла з Мухою, а князь, коли йому набридало мовчати, підкликав до себе вірного слугу й починав з ним радитись.
Вже запав морок, як Муха зійшов униз і виділив людей на нічне вартування; кому схотів, тому й сказав стати окремо; одні повинні були зійти наверх, на вежу, інші — залишитись унизу. Ті, що зосталися, не гнівались: хоч і на гнилій соломі, але принаймні мали можливість лежати.
Вартовим було наказано лізти по драбині; якщо хтось наближатиметься до вежі, пускати стріли й кидати каміння. Тільки-но вони пішли, як дві жінки, служниці Брунгільди, принесли в двох мисках вечерю. Була то якась юшка — сяк-так розбовтана у теплій водичці крупа; голодні люди допались до неї, і за хвилину миски спорожніли; занепокоєна княгиня крізь шпаринку спостерігала, як вони їли; після вечері всі, де хто лежав або сидів, позасинали якимсь дивним, важким сном: то один, то другий підкидався, марно намагаючись пробудитися. За годину-другу боротьба зі смертю припинилася, і внизу запанувала глуха тиша.