— Йди в покої, тебе пан кличе! — кричить йому лакей.
— Не трясця пана трясе, — відказує Стецько і покурює собі люльку.
— Та мерщій же ти! — сердиться лакей. — Пан тебе різками засіче…
— Не засіче! Ось докурю люльку, тоді й піду.
Чекав, чекав пан Стецька, не дочекався. Кличе знову лакея:
— Чому хлоп не йде?
— Люльку, пане, курить.
Пан розгнівався:
— Жени його сюди.
Стецько докурив люльку, вибив із неї попіл, сховав за пазуху і лише тоді поволеньки посунув до панських покоїв. Лакей біжить попереду, відчиняє Стецькові двері, мов панові.
Увійшов Стецько до пана та й закашлявся після міцного тютюну. Кашляє, а пан жде, тільки сердито очима зиркає. Відкашлявся якось Стецько і каже:
— Добридень, паночку.
— Що скажеш? — супиться пан.
— Усе гаразд, паночку.
— А після гаразд що?
— Та ось, паночку, прислав мене економ: панський ножик зломився.
— Який ножик?
— Та, мабуть, той, яким панові пера застругували.
— Як же його зломили?
— Кажуть же, пане, що без начиння і постола не сплетеш. А всяке начиння в роботі псується. Отак і панський ножик. Хотіли панові на чоботи здерти з гончака шкуру, взяли ножика. Але на панському гончакові дуже міцна шкура була. Ну, ножик і зломився.
— Якого гончака? Що ти мелеш, лайдаку? — закричав гнівно пан і хотів уже наказати челяді, щоб забрали Стецька на стайню і всипали різок. Але Стецько веде далі:
— Панський гончак — це той самий, може, пан пам'ятає, що вскочив був у криницю, а Микиту посилали витягати, і він утопився там. Еге ж, той самий гончак, що пан любив його брати на лови. Здається, коли не помиляюсь, пан віддав за того гончака сусідньому панові трьох мужиків…
— Що ж, мій кращий гончак здох?
— Здох, пане.
— А чого ж він здох?!
— Конини об'ївся, то зразу й ноги витяг.
— Якої конини?
— Та з жеребця.
— Якого жеребця?
— Панського буланого жеребця, з лисинкою.
— Що ж, і він здох?
— Здох, пане. А шкода, добрячий жеребець був.
— О, я нещасливий!
— Е, пане, чого дуже хвилюватись? Уже ж відомо, коли лошатко родиться з лисинкою, то воно або здохне, або його вовк із'їсть.
— А чого ж здох жеребець?
— Підірвався, мабуть.
— Що ж на ньому возили? Швидко їздили, чи що?
— Та ні, пане, на ньому не їздили, він завше на стайні стояв.
— То чому ж?
— Воду, пане, возили.
— Але ж нащо була та вода?
— Люди ж кажуть, паночку, що як топишся, то й за бритву схопишся. Як загорівся свинарник, то економ наказав і на жеребцеві воду возити.
— Що ж, і свинарник згорів?
— Згорів, пане.
— Як же він зайнявся?
— Бачиш, пане, він стояв близько обори, то від неї і зайнявся.
— То і обора згоріла?
— Згоріла, пане, як свічка.
— Чого ж вона зайнялася?
— Оцього, паночку, добре не відаю: чи від хліва, чи, мо, від покоїв.
— О, то й покої згоріли?
— Згоріли, пане, дотла, от мовби хто язиком злизав.
– І весь двір згорів?
— Увесь, пане: чисто, гладко, хоч ріпу сій.
Схопився пан за голову та божкає.
— Але чого ж загорілися покої? — знов питає пан Стецька.
— Од свічок, пане.
— Для чого ж палили свічки?
— Ну як же, пане, звісно, завше свічки палять, як хто помре.
— Хто ж там помер?
— Вічний супокій, щоб їй на тім світі легко тикнулося, — пані померла.
— Що, що ти кажеш?.. Пані померла?!
Почувши такі новини, пан звалився з крісла, а Стецько закурив люльку та й подався собі додому.
Як чоловік учив ліниву жінку
Була собі у одних людей дочка. Та дуже лінива, ні до якої роботи не візьметься, все ґуля або на печі спить. Та ще й мати у неї була така, що завжди підтакувала їй усе.
— Гуляй, — каже, — доню, у молодості, а на старість уже роби сама на себе. Горе тебе всьому навчить.
Ну, оце жила собі дівчина та й стала уже дівкою, треба уже і заміж віддатись, коли ж її не хоче ніхто брати, бо дуже ледача.
От знайшовсь-таки парубок, що послав до неї сватів. Батько й мати, звісно, зраділи, тільки мати й каже:
— А що, сину, чи ти її не будеш бити?
— Ні, мамо, не буду. Я вже знаю, що з нею робити.
Ну, оце вони посватались, повінчались, забрали скриню і поїхали до молодого.
Жили вони після весілля так, як усі, а тут наступа косовиця, а молодий каже всім своїм домашнім, так щоб і жінка чула:
— Ну, слухайте всі: хто скільки зробить сьогодні, той стільки і їсти буде, а хто нічого не зробить, той нічого їсти не буде! — і пішли усі в степ, а Олена залишилась з старою матір'ю молодого.