1 грудня 2006 року, Нью-Йорк
— Дуґу, можеш іще зробити мохіто?
Обв’язавшись фартухом із принтом голої жінки, Дуґ порався в моїй кухні; почувши моє прохання, він загарчав наче вовк, ухопив пляшку з ромом і вилляв її в шейкер із подрібненим льодом.
Усе це відбувалося через три місяці після виходу моєї першої книжки; я був у зеніті слави. Протягом трьох тижнів, що минули від часу мого переїзду до нового помешкання в Грінвіч-Вілледжі, я вже вп’яте влаштовував у себе вечірку. У вітальні юрмилися десятки людей, я знав із них від сили чверть, і мені це страшенно подобалося. Дуґлас відповідав за мохіто, а я за white russian[12], що давно вже вважав більш чи менш пристойним коктейлем.
— Оце вечір! — сказав Дуґлас. — Ото ваш швейцар танцює у вітальні?
— Ага. Я запросив і його.
— Ти ба, і Лідія Ґлур тут! Нічого собі! Лідія Ґлур у тебе вдома!
— А хто така Лідія Ґлур?
— О боже, Марку, таке треба знати! Вона зараз акторка номер один. Грає в отому серіалі, який всі дивляться… Тобто всі, крім тебе. Як ти зумів притягнути її сюди?
— Не знаю. Люди дзвонять у двері, я їм відчиняю. Мі casa es tu casa![13]
Я повернувся до вітальні, навантажений шейкерами і птіфурами. Потім побачив, як падає сніг за вікном, і мені раптом закортіло дихнути свіжим повітрям. У самій сорочці я вийшов на балкон. Було морозно. Я окинув поглядом неозорий Нью-Йорк, що лежав перед мною, тисячі вогнів, що сяяли, стільки око засягне, і щосили заволав: «Маркус Ґольдман!» І тоді позаду пролунав чийсь голос.
— Маркусе Ґольдмане, у тебе телефон дзвонить, — мовила гарнюня білявочка мого віку; бачив її вперше в житті, та обличчя видалося наче знайоме.
— Я тебе десь бачив? — запитав я.
— У телевізорі, мабуть.
— Ти — Лідія Ґлур…
— Так.
— Ого!
Я попросив її нікуди не йти і зачекати мене, а сам побіг до телефону.
— Гало?
— Маркус? Це Гаррі.
— Гаррі! Страшенно радий чути. Як ви?
— Нічогенько. Просто закортіло побажати вам доброго вечора. У вас, здається, гармидер… Гості? Я, мабуть, невчасно…
— Та пусте, невеличке свято. У моєму новому помешканні.
— Перебралися з Ньюарка?
— Ага, придбав квартиру в Грінвіч-Вілледжі. Тепер живу в Нью-Йорку! Ви неодмінно маєте приїхати подивитися, тут такий краєвид, аж дух забиває!
— Не сумніваюся. Принаймні ви, здається, не нудьгуєте, радий за вас. У вас, либонь, чимало друзів…
— Та ціла купа! І це ще не всі: одна дуже вродлива акторка чекає мене на балконі, уявляєте? Аж самому не віриться! Життя така чудова річ, Гаррі, така чудова! А ви? Що ви робите цього вечора?
— Ну… в мене теж вечірка. Друзі, стейки, пиво — що ще треба людині? Розважаємося, тільки вас тут бракує. Та я чую, хтось дзвонить у двері. Ще гості прийшли. Доведеться з вами попрощатися і йти відчиняти. Хтозна, як ми помістимося в домі, а він таки чималенький!
— Вдалого вечора вам, Гаррі, бажаю добре повеселитися! Неодмінно вам зателефоную.
Я повернувся на балкон; від того вечора я почав зустрічатися з Лідією Ґлур, яку моя матінка прозиватиме «телеакторка». А в Гусячій бухті Гаррі відчинив двері носієві піци. Забрав своє замовлення і сів вечеряти перед телевізором.
Я зателефонував Гаррі після того вечора, як і обіцяв. Та між двома дзвінками минув рік. Сталося це в лютому 2008-го.
— Гало?
— Гаррі, це Маркус.
— О Маркусе, невже ви зволили мені зателефонувати? Неймовірно! Відколи ви стали зіркою, від вас ні слуху ні духу. З місяць тому я подзвонив було вам, але потрапив на секретарку, а вона відрубала, що вас ні для кого нема.
Я відповів прямо:
— Кепські справи, Гаррі. Гадаю, перестав я вже бути письменником.
Він одразу ж споважнів.
— Маркусе, та що ви оце кажете?
— Не можу вже писати, гаплик. Сторінка чистісінька. І це вже бозна-відколи. Може, з рік.
Він приязно і заспокійливо зареготав.
— Ментальна блокада, Маркусе, ось що це таке! Всі ці чисті сторінки така ж дурня, як і сексуальні невдачі, коли сподіваєшся на результат: це паніка генія, що змушує цюцюрку охлянути саме тоді, коли ви зібралися потрахатися з якоюсь шанувальницею і хочете завдати їй утіхи, сумірної з найвищою поділкою за шкалою Ріхтера. Забудьте про геніальність, просто нанизуйте слова одне на одне. І геніальність сама прийде.
— Ви так вважаєте?
— Я певен цього. Та вам треба все ж таки облишити ваші світські походеньки і фуршети. Творчість — це поважне діло. Мені здавалось, я переконав вас у цьому.