Натоді я не бачився з ним уже рік і майже стільки ж не телефонував йому. Отож я подзвонив йому до Аврори, що в Нью-Гемпширі. Почувши мій голос, він насмішкувато вигукнув:
— О Маркусе, невже ви зволили мені зателефонувати? Неймовірно! Відколи ви стали зіркою, від вас ні слуху ні духу. З місяць тому я подзвонив було вам, але потрапив на секретарку, а вона відрубала, що вас ні для кого нема.
Я відповів прямо:
— Кепські справи, Гаррі. Гадаю, перестав я вже бути письменником.
Він одразу ж споважнів.
— Маркусе, та що ви оце кажете?
— Не можу вже писати, гаплик. Сторінка чистісінька. І це вже бозна-відколи. Може, з рік.
Він приязно і заспокійливо зареготав.
— Ментальна блокада, Маркусе, ось що це таке! Всі ці чисті сторінки така ж дурня, як і сексуальні невдачі, коли сподіваєшся на результат: це паніка генія, що змушує цюцюрку охлянути саме тоді, коли ви зібралися побавитися з якоюсь шанувальницею і хочете завдати їй утіхи, сумірної з найвищою поділкою за шкалою Ріхтера. Забудьте про геніальність, просто нанизуйте слова одне на одне. І геніальність сама прийде.
— Ви так вважаєте?
— Я певен цього. Та вам треба все ж таки облишити ваші світські походеньки і фуршети. Творчість — це поважне діло. Мені здавалося, я переконав вас у цьому.
— Таж я працюю мов чорний віл! Тільки те й роблю, що гарую! І, попри це, результату нуль.
— Тоді вам бракує відповідної обстановки. Нью-Йорк, звісно, хороше місто, але там забагато гамору. Чом би вам не приїхати до мене, як тоді, коли ви ще були моїм учнем?
Покинути Нью-Йорк і змінити обстановку. Ніколи ще так мені не подобалося запрошення піти у вигнання. Податися світ за очі, щоб віднайти натхнення для нової книги в сільській глушині, де мешкає мій учитель — це було саме те, що мені й треба. І ось за тиждень, десь у середині лютого 2008 року, я вже поселився в Аврорі, Нью-Гемпшир. То було за кілька місяців до драматичних подій, що про них я оце збираюся вам розповісти.
До тих подій, що сколихнули всю Америку, про Аврору ніхто й не чув. То було містечко на океанському узбережжі, за годину їзди до кордону з Массачусетсом. На головній вулиці — кінотеатр, із програмою показу, що принаймні на рік відставала від усієї країни, кілька крамниць, пошта, поліційний відділок і жменя ресторанів, поміж якими виділявся «Кларкс», міська історична пам’ятка. Довкруги — мирні затишні квартали дощаних пофарбованих будиночків із полотняними маркізами, черепичними дахами і садочками з ошатно підстриженими моріжками. То була Америка в Америці, де мешканці не замикають дверей на ключ, одна з тих місцин, що існують лише в Новій Англії, де такий супокій охоплює тебе, що здається, ніби ти заховався тут від будь-якого лиха.
Я добре знав Аврору, бо частенько навідувався сюди до Гаррі, ще як був студентом. Він мешкав у розкішному будинку з цегли та сосни, розташованому за містом, біля автостради номер один у напрямку Вермонту, на березі затоки, що на мапах її було позначено як Goose cove[1]. То був письменницький дім, що височів над океаном, з терасою, де так добре було посидіти гожої днини, а східці звідти вели простісінько на пляж. Довкола панував спокій дикої природи: побережний гай, купи валунів і велетенських брил, вогкі зарості папороті й моху, декілька стежин для прогулянок понад берегом. Деколи здавалося, наче ти на краю світу, якби не знав, що до цивілізації всього декілька миль. І легко можна було уявити собі, як старий письменник творить свої шедеври на тій терасі, надихнувшись припливами і вечірнім сонцем.