З двору долинала оглушлива музика. Я декілька разів подзвонив у двері, та ніхто не відчинив. Зрештою якийсь перехожий гукнув мені: «Якщо ви до отця Келлерґана, то дзвонити марно. Він у гаражі». Я постукав у двері гаража: справді, музика лунала звідтіля. Я довгенько стукав; нарешті двері відчинилися, й переді мною постав маленький куций дідок, сивий і якийсь аж вибляклий, у робочому халаті й захисних окулярах. Девід Келлерґан, вісімдесят п’ять років.
— Ви в якій справі? — люб’язно заволав він, бо гучність музики була просто-таки нестерпна.
Мені довелося скласти долоні рупором, щоб він мене почув.
— Мене звати Маркус Ґольдман. Ви мене не знаєте, але я розслідую загибель Ноли.
— Ви з поліції?
— Ні, я письменник. Чи могли б вимкнути музику або трохи збавити гучність?
— Це неможливо. Я ніколи не зменшую гучності. Та, як хочете, ми можемо піти до вітальні.
Він провів мене всередину гаража; все приміщення було переобладнане під майстерню, де в центрі гордо височіла колекційна модель «гарлі-девідсона». Зі старого програвача в кутку, під’єднаного до колонок, гримів класичний джаз.
Я готувався до того, що мене зустрінуть непривітно. Мені здавалося, після настирливих газетярів отцеві Келлерґану хочеться бодай трохи спокою; та він, навпаки, тримався дуже приязно. Хоч я й часто бував у Аврорі, проте ніколи досі не бачив його. Вочевидь він не знав про мої зв’язки з Гаррі, і я завбачливо не згадував про них. Він приготував нам дві шклянки чаю з льодом, і ми посідали у вітальні. Він не скинув захисних окулярів, наче ладнався будь-якої миті повернутися до свого мотоцикла; з гаража знай линула оглушлива музика. Я спробував уявити собі, який вигляд мав цей чоловік тридцять три роки тому, коли він був завзятим настоятелем парафії Сен-Джеймс.
— Що привело вас сюди, пане Ґольдмане? — запитав він, з цікавістю розглядаючи мене. — Книжка?
— Сам не знаю, панотче. Головне, я хочу дізнатися, що сталося з Нолою.
— Не називайте мене панотцем, я вже не настоятель.
— Співчуваю, пане Келлерґане, у вас таке горе.
Він напрочуд тепло всміхнувся.
— Дякую. Ви перша людина, яка висловила мені співчуття, пане Ґольдмане. Останні два тижні все місто балакає про мою доньку; всі купують газети, щоб дізнатися останні подробиці, та ніхто не прийшов і не запитав, як воно мені. До мене в двері дзвонять то журналісти, то сусіди, які скаржаться на гамір. Має право невтішний батько слухати музику чи ні?
— Авжеж.
— То ви пишете книжку?
— Я вже не певен, що можу писати. Добре писати тяжко. Видавець запропонував мені написати про цю справу. Він каже, що це дасть новий поштовх моїй кар’єрі. Ви не будете проти книжки про Нолу?
Він стенув плечима.
— Ні, якщо це допоможе батькам бути обачнішими. Знаєте, того дня, коли моя донька зникла, вона була в своїй кімнаті. А я працював у гаражі, під музику. Коли я вирішив зайти до неї, вдома її вже не було. Вікно в кімнаті було відчинене. Вона ніби вивітрилася. Я не зумів уберегти доньку. Напишіть книжку для батьків, пане Ґольдмане. Батьки повинні дуже пильнувати за своїми дітьми.
— Що ви робили того дня в гаражі?
— Лагодив мотоцикл. Отой «гарлі», що ви його бачили.
— Чудова машина.
— Дякую. Я саме притягнув його від одного автомеханіка з Монберрі. Він казав, що більше з нього нíчого витиснути, і віддав мені за символічні п’ять доларів. Ось що я робив, коли пропала моя донька, — колупався в цьому клятому мотоциклі.
— Ви сам живете?
— Так. Дружина давно померла…
Він підвівся й приніс альбом зі світлинами. Показав мені Нолу в дитинстві та свою дружину, Луїзу. Вигляд у них був щасливий. Я здивувався, як легко він мені довірився, адже я був геть незнайома йому людина. Гадаю, йому просто хотілося поринути у спогади про доньку. Він розповів, що вони перебралися до Аврори восени 1969 року, з Джексона, штат Алабама. Попри те, що тамтешнє братство розцвітало, поклик моря виявився дужчий: громада Аврори шукала нового священика, і він погодився. Головною причиною переїзду до Нью-Гемпширу стало бажання знайти спокійне місце для Ноли. Країна тоді нуртувала: політичні чвари, сеґреґація, війна у В’єтнамі. Після подій 1967 року — расових бунтів у Сан-Квентіні[9], масових заворушень в чорних кварталах Ньюарка та Детройта, — вони стали шукати притулку, надійно захищеного від усієї цієї ворохобні. І коли їхнє маленьке авто, натужно пахкаючи двигуном під тягарем фургончика, доплуганилося до великих, зарослих лататтям озер Монберрі й стало спускатися до Аврори, вдалині з’явилося красиве спокійне містечко, і Девід Келлерґан привітав себе з вдалим вибором. Чи міг він уявити, що саме тут за шість років зникне його дочка?
9
Державна в’язниця Сан-Квентін (San Quentin State Prison) — одна з найвідоміших і найстаріших у США. Її відкрито 1852 року на розі Сан-Квентін, в окрузі Марін, штат Каліфорнія.