— Що там? — поцікавився Боддоні.
— Напевне, давня вулиця, — припустив Вільям.
— Льох на вулиці? І що ж у ньому тримали?
— Ну, коли певні частини міста затоплювало, мешканці просто будувалися на руїнах, — сказав Вільям. — Колись, мабуть, це була кімната на першому поверсі. Двері та вікна замурували й надбудували ще один поверх. Кажуть, у деяких районах під землею знаходиться по шість-сім поверхів. Здебільшого заповнених грязюкою. Це я ще не переповідаю зовсім неймовірних історій…
— Мині треба пан Вільйом ди Ворд, — прогуркотів голос над їхніми головами.
Отвір люка затуляв величезний троль.
— Це я, — сказав Вільям.
— Патриций хоче вас бачети, — сказав троль.
— Я нічого не знаю про зустріч із Правителем Ветерані!
— Го, — сказав троль. — Вам би було дивно, коб ви знали, скіко народу мают зустріч з Патрициєм і ніц про то не знают. Так шо ви ся поквапте. Я б на вашому місті поквапив.
Крім клацання годинника, в кімнаті не чулось жодного звуку. Вільям з важким серцем дивився, як Правитель, наче зовсім забувши про його присутність, вкотре перечитує «Час».
— Яка… цікава річ, — сказав Патрицій, раптово відкладаючи газету вбік. — Але я мушу спитати — навіщо це вам?
— Це просто мій новинний лист, — сказав Вільям. — Тільки більший. Е-е-е… людям цікаво знати про те, що відбувається довкола.
— Яким людям?
— Ну… Взагалі-то — всім.
— Справді? Вони вам самі про це сказали?
Вільям проковтнув слину.
— Ну… ні. Але ви знаєте, що я певний час робив свій новинний лист…
— Для різних іноземних правителів і тому подібних персон, — кивнув Патрицій. — Для тих, кому треба знати про події. Знання — частина їхньої роботи. Але це, якщо я не помиляюсь, ви продаєте просто на вулицях?
— В цілому… так, ваша високосте.
— Цікаво. Чи не спадало вам на думку, що держава схожа, ну, наприклад, на стародавню галеру? Знаєте, таку — з веслярами під палубою, і стерновим та командою на палубі? Усі вони, погодьтеся, зацікавлені, щоб галера не пішла на дно, але — завважте! — можливо, веслярам не варто знати про кожен риф, якого уникнуто в останню мить. Бо це лише непокоїтиме їх та збиватиме з ритму. Все, що треба знати веслярам — це як правильно веслувати, чи не так?
— І що на кораблі хороший стерновий, — ляпнув Вільям.
Він просто не зміг стриматись. Слова вилетіли назовні самі собою — і тепер загрозливо висіли в повітрі.
Правитель Ветерані обдарував його поглядом, що тривав на кілька секунд довше, ніж міг би. Після чого його обличчя раптом осяяла широка усмішка.
— Аякже. Це знати вони просто зобов’язані… причому знати твердо. Врешті-решт, ми ж живемо в епоху слів. П’ятдесят шість поранених у п’яній бійці, еге ж? Жахливо. Які ще новини ви пропонуєте нашій увазі, шановний?
— Ну… Це дуже холодна зима…
— Справді? Не може бути! — з чорнильниці на столі Патриція випинався маленький айсберг.
— Так… І ще вчора на одній вечірці куховарок стався конфуз.
— Конфуз, кажете?
— Ну, можливо, це краще назвати інцидентом[*]. І ще — один добродій виростив овоч дивовижної форми.
— Хто б міг подумати. І якої саме?
— Е-е-е… Вражаючої форми, ваша високосте.
— Чи дозволите дати вам невеличку пораду, пане де Ворде?
— Якщо ваша ласка, ваша високосте.
— Будьте обережні. Людям подобається, щоб їм розповідали про те, що вони вже знають. Пам’ятайте це. Людям не подобається, коли їм розповідають щось нове. Нове — це… Скажімо так: нове — це не те, на що вони чекають. Наприклад, людям подобається дізнаватись, що собака вкусив людину. Це притаманно собакам. Але нікому не припаде до смаку дізнатися, що людина вкусила собаку, бо це не притаманно нормальному життю. Коротше кажучи, люди думають, що їх цікавлять новини, але насправді їх цікавить жовтуха{13}. Мені здається, ви вже почали це підозрювати.
— Так, ваша високосте, — сказав Вільям, не впевнений, що все зрозумів правильно, але впевнений, що та частина, яку він таки зрозумів, йому не до вподоби.
— Гадаю, Вільяме, Гільдія граверів хотіла б обговорити з паном Вернигорою цілу низку питань. Та все ж я вважаю, що ми повинні сміливо рухатись у майбутнє.
— Так, ваша високосте. Досить важко було б рухатись в іншому напрямку.
Вільяма знову обдарували нерухомим поглядом маски, яка знову раптом перетворилася на живе обличчя.
— Маєте рацію. На все добре, пане де Ворде. Й бережіть себе. Адже вам, гадаю, не хотілося б самому потрапити в новини?
*
Слова нагадують риб: деякі з них настільки пристосувалися до середовища існування, що можуть жити тільки біля певних рифів, де їхні чудернацькі форма та значення захищені від бурхливих хвиль відкритого моря. «Конфуз» та «інцидент» зустрічаються лише в газетах (майже так само, як словосполучення «алкогольні напої» зустрічається лише в меню). Ці слова ніколи не вживаються в нормальній розмові.